Четвертинський мимоволі зітхнув з полегшенням та, відшукавши своє крісло, сів у нього і примружив очі в очікуванні музики. У голові трохи шуміло від алкоголю, пальці рук нагрівались від недопалку сигари, а на плечах несподівано відчулася втома. «Невже я такий старий?» – подумав він, прислухаючись, як дружина настроює віолончель. Він усміхнувся і відігнав від себе цю думку.
На мить запала тиша, а слідом за нею линула музика. Четвертинський стрепенувся, мовби хтось вколов його нещадно голкою. Лунав зовсім не Бах. Замість звичної «Прелюдії» він почув довгі меланхолійні звуки, чиюсь тугу за втраченим або дідько його знає що… Мелодія була гарною, але такою чужою! Він розпачливо глянув на дружину, проте очі її були опущені, а пальці не могли дати відповіді, чому відбулася ця зміна.
– Не може бути, це Ельгар! – вигукнув Сахович одразу після останньої ноти. – Концерт для віолончелі! Я тільки раз чув його в Лондоні.
– Я вивчила його спеціально для Олечки, – відповіла Беата, посміхаючись своїй кузині, – ноти з підписом композитора вона подарувала мені на минулі уродини…
– У вашої кузини надзвичайно витончений смак, – промовив інженер, піднімаючи склянку.
П’ючи, він не зводив очей з Ольги, мовби намагаючись угадати інші її вподобання, які могли б виявитись також незвичайними. А й справді, який напрямок, який стиль, яка епоха подобається цій жінці в живописі? Здавалося, тоді, в галереї Сангушка, їй більше, ніж іншим, сподобалися картини тих диваків-експресіоністів. А може, їй більше до вподоби ренесансні художники? Розкуті теми, краса людського тіла, реалістичні образи? Що любить читати ця жінка? І чи робить вона це так само, як і слухає музику: притуливши долоню до скроні і зануривши кінчики пальців у світле рудувате волосся?
Ольга, здавалось, не помічала цього погляду. Подякувавши за комплімент, вона приязно усміхнулась, але не зустрілась з ним поглядом, чого так йому хотілось. Зрештою, чоловік вирішив і сам дивитись на неї не так відверто, а радше споглядати крадькома. Йому подумалось, що Ольга не була красунею з класичних картин, проте щось в її зовнішності притягувало з неймовірною силою, плутало думки і змушувало верзти усілякі дурниці, тільки б заволодіти її увагою.
Коли вечір закінчився, інженер зітхнув з полегшенням і вийшов прогулятися разом з Янушем нічним парком. Слуги тільки тепер запалювали гасові ліхтарі вздовж вологої алеї, а тому поспішали, щоб цього не помітили господарі. Чоловіки прискорили кроки, минули останній запалений ліхтар і рушили далі в темряві, лишивши зайві вуха позаду.
– Як твої приготування до весілля? – якомога спокійніше запитав інженер, хоча спогад про Ольгу досі змушував здригатися голос.
– Повір, я навіть не знаю точної дати, – засміявся той у відповідь, – усім розпоряджаються мій батько та пан Сангушко…
– О, свята молодосте, – зітхнув інженер, – усе, що тобі зараз потрібно, – це твоя Марія. Правда ж, щасливцю?
– Вважаєш мене щасливцем? – перепитав несподівано юнак.
– А чом би й ні?
– Жінка – це найбільше щастя, я згоден, – трохи помовчавши, відповів Януш, – але часом мені здається, що я хочу більшого, аніж…
– Аніж що? – запитав Роман.
– Мені недостатньо тіла цього янгола, – тихо зізнався наречений, – у моїх мріях я бачу багатьох. Грецьких куртизанок, японських гейш, смаглявих неаполітанок, голих до пояса, що зривають виноград, але не її… Розумієш? До Марії у мене геть інші почуття, як… як до святої… Мені хочеться цілувати їй ноги, а не груди.
Януш раптом закашлявся, занадто різко вдихнувши дим своєї цигарки. Доки той приходив до тями, інженер намагався придумати підходящу відповідь, але не зміг. Він сам намагався виговоритись другові, але той його випередив. Тому, коли юнак знову рівно задихав, запала мовчанка. Подумки інженер картав себе за те, що не знайшов потрібної поради для Януша. Несподівано для себе він заговорив про моральні правила, які існують у суспільстві і які не можна порушувати, однак прозвучало це так невпевнено, що наречений нетерпляче його перебив:
– До дідька правила, – сказав він, – людина живе для насолоди, і ніщо не повинно перешкоджати їй насолоджуватись…