Тепер вони знову були там, у літньому будиночку. І можливо, саме зараз на вершині свого щастя… Януш сердито кинув карти на стіл, але одразу ж мусив вибачитись перед спантеличеним Гансом, єдиним хто залишився у вітальні. Вигадавши, що в нього раптово почалася мігрень, Януш попрямував до своєї кімнати.
Наступні кілька днів минули звично, і тільки до вечірніх тем додалася ще одна: кудись подівся відлюдник, який жив у саду. Щовечора тепер згадували його моторошну появу і припускали, куди він міг зникнути. Зійшлися на тому, що диваку набридло його дерево, і той шукає тепер кращого прихистку.
Аж раптом сталася подія, що, як виявилось, назавжди змінить усе у «Волинському раю» князя Четвертинського… У маєтку Сангушка спалахнула пожежа, і, щойно отримавши цю звістку, всі, не гаючись, вирушили до Славути. На той час вогонь уже загасили, проте князь Четвертинський не захотів повертатися назад, оскільки прагнув чим-небудь допомогти компаньйонові. Палац Сангушка стояв чорний і обвуглений, з вибитими шибками і потрісканими стінами, проте Сахович стверджував, що врятувати його можна. Однак славетна колекція картин, якою власник славився на пів-Європи, згоріла дотла.
Князь винайняв невеликий будинок на березі Горині, де зупинився він з дружиною, а також Ольга, Роман та Януш. Останні двоє залишились радше з небажання розривати звичне товариство, аніж з необхідності. Було вирішено податися завтра чим раніш до спаленого палацу і зустрітися там з господарем.
На ранок Ольга, прокинувшись, відразу зрозуміла, що вже досить пізно. В домі не було нікого, а у вітальні їй залишили сніданок і коротку записку: «Не хотіла тебе будити, моя Сапфо. Ми скоро повернемось… Беата».
Трохи роздратовано жінка склала записку вчетверо і хотіла вже податися знову нагору, коли двері вітальні несподівано прочинились. Озирнувшись, вона побачила Януша. Той зупинився за крок від порога і не зводив з неї очей. Обличчя його було блідим, а губи нервово тремтіли.
– Доброго ранку, – сказала Ольга, – щось трапилось?
Януш кивнув і ступив кілька кроків досередини, схоже навіть не думаючи відповідати на привітання. Жінка напружено спостерігала за його рухами. Незрозуміла затяжна мовчанка дратувала її ще більше, і ранок ставав усе нестерпнішим. Нарешті, чоловік озвався:
– Нам слід поговорити…
– Нам слід поговорити? – здивовано повторила вона. – Про що?
– Про вас, – відповів той, стомлено сідаючи в крісло. – Хоча ні, даруйте, я буду говорити про себе…
Ситуація видалася Ользі кумедною, і, несподівано для себе, жінка розсміялася.
– Припиніть, – попросив Януш.
Проте їй не вдалося опанувати себе одразу. Закривши рукою неслухняні губи, вона не стримала плечі, які досі ритмічно здригалися.
– Припиніть, – вдруге мовив Януш.
Плечі завмерли, проте в очах все ще світились іскорки веселощів. Здавалось, саме це збісило чоловіка, і він різко схопився на ноги. Сягнувши до кишені, Януш дістав звідти револьвер.
Від такої несподіванки Ольга відступила на кілька кроків і, зупинившись, злякано дивилась на нього, ледве вірячи своїм очам. Проте чоловік не наставив на неї зброю, натомість піднісши її до своєї скроні, мовби збирався скоїти самогубство.
– Ви збожеволіли, Януше? – Переляк жінки поступово переходив у гнів.
– Так, збожеволів! – випалив той. – Я збожеволів двічі. Спершу тоді, коли вперше вас побачив. А вдруге, коли став свідком насолоди, яку ви можете подарувати чоловікові…
– Чого ви хочете? – Ольга промовила це майже пошепки.
– Чого я хочу, чорт забирай? – Руки чоловіка затремтіли, а на губах з’явилася крива усмішка. – Ви чудово знаєте, чого… Дайте мені відчути те, що відчував кожного вечора Сахович… І якщо зараз же ви не будете моєю, присягаю, я вистрелю собі в чоло.
– То стріляй, дурню! – почулося з-за його спини.
До кімнати зайшов князь Четвертинський. Він зупинився за кілька кроків від Януша і холоднокровно спостерігав за цим горе-самогубцем, неспішно видихаючи в його бік струмені диму від своєї сигари. Той, врешті, став поволі опускати зброю. Тоді князь вхопив його за кисть і смикнув з такою силою, що бідолаха перекинувся через стіл і простягся на підлозі. Не сміючи підвестись, він продовжував так лежати, мовби чекаючи нового удару. В цю мить на Януша було шкода дивитись. Куди й поділася його хвороблива впевненість та сміливість!
Револьвер залишився в руках Четвертинського. Відкривши барабанні дверцята, він гучно засміявся.
– А зарядити ви забули, молодий чоловіче. Вже не кажучи про те, що стріляти треба, звівши перед тим курок…