Януш почав поволі зводитись на ноги.
– Думаю, Сангушко захоче розірвати заручини своєї доньки, – додав князь, – слово честі, краще його сердешній Марії залишитись старою дівою… Геть звідси!
Той слухняно подався до виходу. Щойно він зник за дверима, Четвертинський важко опустився в крісло.
– З вами все добре? – запитав він в Ольги.
Та кивнула і вдячно посміхнулась:
– Завдяки вам.
– Пусте, – відповів Четвертинський, – хоча, як і ви, я до краю здивований. Адже мені він здавався цілком порядним молодим чоловіком.
– Які новини в місті? – запитала Ольга, сідаючи поряд.
– Слуги Сангушка спіймали палія, – мовив князь, – це той самий відлюдник, який жив у моєму саду…
Дрожки Четвертинського зупинилися неподалік нового млина. Князь вийшов і неквапно попрямував до споруди, вдихаючи запах вечірньої річки і свіжих дощок. Млин був готовий і вже за кілька тижнів повинен був запрацювати. Князь зайшов досередини, і його переповнила гордість за своє творіння. Це був не млин, це була справжня дерев’яна фортеця! Крізь невеликі вікна пробивалося червоне світло призахідного сонця і м’яко розливалося по кам’яним жорнам. Князь зробив крок і підставив обличчя під це світло. У цю мить йому здалося, що нічого навколо не існує, окрім цих м’яких променів, які потроху заспокоювали усі бентежні закутки його душі.
Позаду зачулися кроки. Четвертинський знав, що це інженер Ганс. Саме він і запросив його зустрітися тут.
– Відпустіть її, – промовив баварець майже без акценту.
– У вас чудова польська, – усміхнувся князь, – схоже, моя дружина – відмінний учитель.
– Я бути готовим на все, – додав Ганс і загрозливо ступив крок уперед.
– Я готовий на все, – поправив його князь.
Четвертинський неспішно повернувся і дістав з кишені револьвер, який напередодні відібрав у Януша. Тільки цього разу він був заряджений, а господар млина не забув звести курок.
Інженер зупинився.
– Я не тримаю її, Гансе, – відповів князь, – і вас також… На все добре.
Він поклав револьвер до кишені і, відвернувшись від нього, знову підставив обличчя під лагідно-червоні промені світла.
Повернувшись додому, князь найперше подався до вітальні. Тут він за звичкою глянув на годинник. Було пів на одинадцяту… Він перевів погляд на куток, де нещодавно стояла віолончель. Інструмента не було. Йому подумалось про те, що в спальні вже немає й інших речей Беати. І, зрештою, добре, що він не бачив, як вони спаковують валізи. Частина з них уже давно була готовою, і князь добре про це знав.
Четвертинський підійшов до напівпрочиненого вікна і запалив сигару. Дим зникав десь там, у темному просторі, де колись він будував свій примарний «Волинський рай».
Піаніст
На півдорозі до Зальцбурга, десь поміж Халлайном і Берхтесгаденом, на мальовничому узвишші виднівся прегарний готель. Ніхто з нас, хто проїжджав повз нього восени 1902 року, в тісному диліжансі, не скаржився на втому, проте пара візників в один голос почали переконувати своїх пасажирів зупинитися тут і залишитись на ніч. Мовляв, однаково не дістанемось сьогодні до Зальцбурга, а іншого пристойного місця для ночівлі знайти буде годі. До того, як запевняли нас ці панове, насувається буря. А потрапити в бурю тут, посеред Альп, буває дуже небезпечно.
Я поділяв загальну недовіру до цих добродіїв. У горах стояла приємна осіння сонячна днина. Було дещо прохолодно, але жодної ознаки негоди ніхто не зауважив. Найпевніше, власники готелю самі заохочували візників до таких байок, винагороджуючи їхню винахідливість, скажімо, десятьма крейцерами за кожного постояльця.
Утім, в одному вони мали рацію: у Зальцбурзі ми будемо тільки завтра, тож сьогодні мене там ніхто не чекає. Я маю на увазі студентів тамтешнього університету, яким я повинен прочитати кілька лекцій з творчості Данте, скориставшись запрошенням ректора, шановного пана Гельмута фон Штіммеля.
Мали вони рацію і в тому, що, обираючи місце для ночівлі, я однаково мав би за краще зупинитися тут, аніж деінде. Готель, що нагадував радше маленький укріплений замок, манив до себе продовгастою шпилястою вежею, а за кілька кроків до нього ми побачили, що зодчі не полінувались навіть звести на стінах невеликі мерлони. Такий архітектурний задум чудово вписувався в альпійську панораму, тож навіть невиправний скептик і буркотун, яким я ніколи не був, визнав би на моєму місці, що чинить правильно, залишаючись тут на ніч. Подумки я тільки побажав, аби з вікна мого локалю добре проглядалися гори. Моє бажання було сповнено, хоч я добре знав, що за якихось дві години спадуть сутінки і тоді вже буде однаково, що там за вікном: альпійська панорама чи стара стайня.