Я не розпаковував свою валізу, знаючи, що завтра однаково доведеться її збирати. Тільки перевдягнув костюм і, оскільки година ще була непізня, спустився в залу для постояльців. Більшість присутніх там були чоловіки, що палили сигари і знічев’я смакували вермут або бренді. Декотрі грали в преферанс, віст чи просто намагались розважити один одного якимись балачками. Словом, робили все, аби скоротити час до завтрашнього від’їзду.
Оскільки я мав на меті те саме, то сів за вільний столик і також закурив. Після цього, звісно ж, замовив собі бренді…
У залі почулися звуки рояля. Я з радістю впізнав «Largo» Шопена, оскільки це був один з моїх улюблених творів, і спробував розгледіти піаніста. Утім, його постать безнадійно потонула в хмарах сигарного диму, тож мені залишалося тільки здогадуватись як він виглядає. Після Шопена невидимий музикант зіграв щось із Шуберта, а потім «Dance macabre» Сен-Санса, чим неабияк розвеселив присутніх. Я випив бренді і вирішив замовити ще склянку, коли замість кельнера наді мною постав височезний чолов’яга у дорожньому плащі. Щойно прибувши, він, схоже, ще не встиг піднятися у свою кімнату й перевдягтись.
Незнайомець ніяково посміхався і, привітавшись, попросив дозволу сісти навпроти, щоб випити склянку чогось міцного, доки готують його номер. Я озирнувся довкола, аби пересвідчитись, що для нього справді не залишилося вільного столика. Як не дивно, так воно й було, хоч я готовий був заприсягтися, що якихось чверть години тому, коли я сюди зайшов, зала була напівпорожньою. Посміхнувшись у відповідь, я погодився. Підійшов кельнер, і ми обидва замовили бренді.
– Мене звати Карл фон Ріцц, – сказав після цього незнайомець.
– Франц фон Зоммерштайн, – представився я у відповідь.
І хоч цей фон Ріцц приязно до мене всміхався, я не відчув жодного бажання починати з ним бесіду. Насамперед, через його очі, які здалися мені порожніми і холодними, як дві нори. І хоч якою неґречною видавалася б моя поведінка, я відвернувся, щоб далі слухати піаніста. Утім, цей добродій уперто не бажав втрачати співрозмовника.
– Бачу, вас зацікавив цей музикант? – запитав він.
Я знизав плечима і підніс до рота сигару. Такий рух дозволив мені не відповідати словами. Будь-хто зрозумів би, що я не налаштований на розмову, проте фон Ріцц, схоже, був не таким.
– Я лишень хотів з вами погодитись, що отой піаніст направду майстровитий.
Мій співрозмовник ще ширше посміхнувся, від чого його обличчя здалося мені штучним і схожим на карнавальну маску.
– Знаєте, він працює тут сім днів на тиждень, з п’ятої вечора і до другої ночі. Без жодних вакацій… До того ж за мізерну платню. Бідака.
– Чому? – запитав я.
Чоловік з маскою замість обличчя зреагував на моє запитання так рвучко, ніби хотів сказати: «Чорт забирай! А я вже почав думати, що ти занімів!»
– Хтозна, – відповів натомість фон Ріцц, – «…лишайте сподівання всі, хто входить».
– Ви любите Данте? – щиро здивувався я.
– Ні, дорогий Франце, це ви його любите, – несподівано промовив той і підвівся з-за столу. – Не буду заважати, – додав він, кладучи на стіл десять крейцерів за склянку бренді, хоч навіть не торкнувся до неї, – мої покої вже, мабуть, приготували. Тож мені час. Радий був знайомству.
Я раптом відчув докори сумління за те, що спровадив співрозмовника так швидко, тому також схопився з-за столу і протягнув йому на прощання руку, запевнивши при цьому, що наше знайомство і для мене справжній скарб. Він потис її, і я відчув, що його рука холодна, мов крига. Отже, через мою неприязнь він навіть не встиг зігрітися як слід.
Відійшовши на кілька кроків, фон Ріцц раптом озвався знову:
– І, дорогий Франце, замовте ще одну склянку…
Я мимоволі поглянув на бренді, що лишилось на столі неторканим.
– Ні, – хитнув головою Карл, – цього він пити не буде.
Я не знав, про кого йшлося, але одразу ж нагадалося інше моє здивування. Як, чорт забирай, він дізнався, що я займаюся творчістю Данте? І що мала б означати цитата з напису на брамі пекла «…лишайте сподівання всі, хто входить»?
Я відчув, що цього вечора мені нескоро захочеться спати, тому замовив собі каву з вершками. Бренді трохи вдарило в голову, і кава була найкращим засобом, щоб привести себе до тями. До того ж, я був віденцем, а віденці п’ють каву частіше, ніж немовля смокче материнські груди.
Доки готувалась моя кава, я вирішив прогулятися терасою. Випите породило в мені приязнь до всього навколо. Тепер уже я був готовий розпочати бесіду з першим-ліпшим, але на терасі не виявилось ані душі. В мене закралася підозра, що це через собачий холод, який панував тут і кілька хвилин здавався мені просто приємною прохолодою.