Выбрать главу

– Полковник сам непогано знається на цій справі, тож дозволю собі з ним погодитись.

– Точніше, він сказав, що ніхто у всій Речі Посполитій не володіє шаблею краще за вас, – мовила жінка, дещо здивована його тоном.

– Гадаю, знайдуться двоє-троє, хто заперечить вашій милості.

– І в такої славетної людини ані титулу, ані звання, ані навіть імені? – щиро здивувалась пані Сенявська.

– Я знаний і титулований посеред лицарів, ваша милосте. Мені сповна цього вистачає. Все інше мене цікавить мало, – пояснив той.

Графиня усміхнулась.

– У наш час рідко можна почути таку відповідь, навіть від чоловіка, – промовила вона.

– Але мене цікавить золото, ваша милосте, – зазначив Острожанин, – і таку відповідь можна почути на кожному кроці. Я тут не виняток…

– Що ж, пане Острожанин, саме для цього я сюди прийшла. Запропонувати грошей в обмін на вашу майстерність, – сказала графиня.

– Моя шабля до ваших послуг, – коротко відповів той.

Чоловік, здавалось, втішився, що розмова почала набувати ділового характеру.

– Пані потрібен надійний охоронець? – запитав він, кинувши презирливий погляд у бік того, хто сидів неподалік.

– Ні, – заперечила жінка, – мені потрібен хтось, хто відстояв би мою честь.

Острожанин, не встаючи, вклонився.

– Хтось, хто помстився би за образу, – уточнила графиня.

Чоловік нахмурився. Він потер чоло і, відвернувши погляд убік, важко зітхнув, мовби вже шкодуючи, що подолав такий довгий шлях з Острога даремно. Коли він знову поглянув на графиню, в очах його світилися жаль і розчарування.

– Ваша милосте, – почав він, – я фехтувальник, а не вбивця. Якщо вам потрібна смерть кого-небудь, знайдіть майстра цього ремесла.

– Я не сказала, що мені потрібна його смерть, – відповіла графиня, – я сказала, що мені потрібна помста.

У голосі жінки відчувалася така владність, що Острожанин замовк і схилив голову.

– Вийдемо на вулицю, – наказала вона, простягнувши йому руку.

Вони підвелися і рушили до дверей. Охоронець негайно подався слідом.

– Той чоловік лицар, як і ви, – сказала графиня, коли вони опинилися на вулиці, – і понад усе кохається у мистецтві бою. У шаблі вся його честь і гонор… Я хочу, щоб він зазнав поразки на очах у друзів, слуг, на очах у кожного, хто опиниться поруч у ту мить. Тільки тоді цей негідник відчує те, що відчуваю зараз я.

Вітер шарпнув вуаль і відкрив обличчя графині Сенявської. Острожанину здалося, що він побачив там дрібні блискучі сльози. Жінка справді відвернулася. На мить запанувала тиша.

– Ви сказали, що він кохається у мистецтві бою, – озвався нарешті чоловік, – у такому разі ваш кривдник може мене знати.

Графиня рішуче похитала головою.

– Він чужоземець. До того ж, є інша причина, чому я можу стверджувати, що ви незнайомі… Я звіщу вам, де і коли він буде зі своїм почтом. Вибравши слушний момент, ви підійдете і кинете йому виклик. Бачите, я не вимагаю вбивства… Якщо захочете, подаруєте йому життя.

– А після цього мене любісінько схоплять, – усміхнувся Острожанин.

– Це буде таке місце, де рідко з’являється сторожа або гайдуки, – запевнила жінка.

– А його слуги?

– Хіба лицарські правила не говорять, що переможець може вільно піти? Щоправда, потім вам доведеться покинути Річ Посполиту якнайшвидше. Я дам достатньо грошей, щоб ви змогли розпочати нове життя деінде.

Острожанин здивовано глянув на неї. Отже, йдеться про велику суму грошей! Що ж тоді накоїв той чоловік? Він намагався здогадатись, уважно стежачи за графинею, прислухаючись до її голосу, однак темрява ховала всі таємниці, а безпомічний ліхтар не здатен був їх відкрити.

– Дайте відповідь, – радше попросила, аніж наказала пані Сенявська.

Фехтувальник вирішив покинути дурниці, які його не обходили, і запитав:

– Яку докладно суму я отримаю від вашої милості?

Не роздумуючи ані миті, жінка відповіла:

– Двадцять дукатів, десять з яких я готова заплатити просто зараз, якщо ви готові взятися за цю справу.

Острожанин застогнав, ніби хтось з усієї сили вдарив його в живіт. Потім здавлено пробурмотів щось на зразок «Сто цвяхів мені в дупу!» і важко видихнув повітря.

– То ви згодні? – трохи знервовано запитала графиня.

– Рани Христові! – вигукнув той. – Звичайно я згоден! За такі гроші…

– Тихше, – обірвала його пані Сенявська.