– Полковник сам непогано знається на цій справі, тож дозволю собі з ним погодитись.
– Точніше, він сказав, що ніхто у всій Речі Посполитій не володіє шаблею краще за вас, – мовила жінка, дещо здивована його тоном.
– Гадаю, знайдуться двоє-троє, хто заперечить вашій милості.
– І в такої славетної людини ані титулу, ані звання, ані навіть імені? – щиро здивувалась пані Сенявська.
– Я знаний і титулований посеред лицарів, ваша милосте. Мені сповна цього вистачає. Все інше мене цікавить мало, – пояснив той.
Графиня усміхнулась.
– У наш час рідко можна почути таку відповідь, навіть від чоловіка, – промовила вона.
– Але мене цікавить золото, ваша милосте, – зазначив Острожанин, – і таку відповідь можна почути на кожному кроці. Я тут не виняток…
– Що ж, пане Острожанин, саме для цього я сюди прийшла. Запропонувати грошей в обмін на вашу майстерність, – сказала графиня.
– Моя шабля до ваших послуг, – коротко відповів той.
Чоловік, здавалось, втішився, що розмова почала набувати ділового характеру.
– Пані потрібен надійний охоронець? – запитав він, кинувши презирливий погляд у бік того, хто сидів неподалік.
– Ні, – заперечила жінка, – мені потрібен хтось, хто відстояв би мою честь.
Острожанин, не встаючи, вклонився.
– Хтось, хто помстився би за образу, – уточнила графиня.
Чоловік нахмурився. Він потер чоло і, відвернувши погляд убік, важко зітхнув, мовби вже шкодуючи, що подолав такий довгий шлях з Острога даремно. Коли він знову поглянув на графиню, в очах його світилися жаль і розчарування.
– Ваша милосте, – почав він, – я фехтувальник, а не вбивця. Якщо вам потрібна смерть кого-небудь, знайдіть майстра цього ремесла.
– Я не сказала, що мені потрібна його смерть, – відповіла графиня, – я сказала, що мені потрібна помста.
У голосі жінки відчувалася така владність, що Острожанин замовк і схилив голову.
– Вийдемо на вулицю, – наказала вона, простягнувши йому руку.
Вони підвелися і рушили до дверей. Охоронець негайно подався слідом.
– Той чоловік лицар, як і ви, – сказала графиня, коли вони опинилися на вулиці, – і понад усе кохається у мистецтві бою. У шаблі вся його честь і гонор… Я хочу, щоб він зазнав поразки на очах у друзів, слуг, на очах у кожного, хто опиниться поруч у ту мить. Тільки тоді цей негідник відчує те, що відчуваю зараз я.
Вітер шарпнув вуаль і відкрив обличчя графині Сенявської. Острожанину здалося, що він побачив там дрібні блискучі сльози. Жінка справді відвернулася. На мить запанувала тиша.
– Ви сказали, що він кохається у мистецтві бою, – озвався нарешті чоловік, – у такому разі ваш кривдник може мене знати.
Графиня рішуче похитала головою.
– Він чужоземець. До того ж, є інша причина, чому я можу стверджувати, що ви незнайомі… Я звіщу вам, де і коли він буде зі своїм почтом. Вибравши слушний момент, ви підійдете і кинете йому виклик. Бачите, я не вимагаю вбивства… Якщо захочете, подаруєте йому життя.
– А після цього мене любісінько схоплять, – усміхнувся Острожанин.
– Це буде таке місце, де рідко з’являється сторожа або гайдуки, – запевнила жінка.
– А його слуги?
– Хіба лицарські правила не говорять, що переможець може вільно піти? Щоправда, потім вам доведеться покинути Річ Посполиту якнайшвидше. Я дам достатньо грошей, щоб ви змогли розпочати нове життя деінде.
Острожанин здивовано глянув на неї. Отже, йдеться про велику суму грошей! Що ж тоді накоїв той чоловік? Він намагався здогадатись, уважно стежачи за графинею, прислухаючись до її голосу, однак темрява ховала всі таємниці, а безпомічний ліхтар не здатен був їх відкрити.
– Дайте відповідь, – радше попросила, аніж наказала пані Сенявська.
Фехтувальник вирішив покинути дурниці, які його не обходили, і запитав:
– Яку докладно суму я отримаю від вашої милості?
Не роздумуючи ані миті, жінка відповіла:
– Двадцять дукатів, десять з яких я готова заплатити просто зараз, якщо ви готові взятися за цю справу.
Острожанин застогнав, ніби хтось з усієї сили вдарив його в живіт. Потім здавлено пробурмотів щось на зразок «Сто цвяхів мені в дупу!» і важко видихнув повітря.
– То ви згодні? – трохи знервовано запитала графиня.
– Рани Христові! – вигукнув той. – Звичайно я згоден! За такі гроші…
– Тихше, – обірвала його пані Сенявська.