Прибувши тоді на місце, я одразу вирушив до штабу, який одночасно був квартирою командира, полковника Румеля. Постукавши в двері, я почув зсередини голос, який наказав заходити. Ступивши до кімнати, виструнчився, віддав честь і представився.
– Сідайте, майоре, – з якоюсь байдужістю проказав полковник, що виявився міцним бородатим чолов’ягою у розстебнутому мундирі, – хочете води? Спека диявольська…
Він узяв порожню склянку і, наповнивши її з глека, простягнув мені. Я подякував і з приємністю випив. Тим часом полковник швидко прочитав лист, який я привіз із собою.
– Нам справді потрібен диригент, – сказав він, – тому я дуже радий, що ви тут, бо роботи непочатий край. Але сьогодні відпочивайте, майоре. До роботи візьметесь завтра.
– Ваше благородіє, якщо дозволите, я хотів би поспілкуватися з музикантами сьогодні. У мене всього місяць, гаяти часу не можна.
Полковник схвально кивнув.
– Гаразд, але почекайте хоча б до вечора, коли буде не так спекотно. Зараз ви нічого від них не доб’єтесь.
– Так точно, – відповів я.
– Я би радо виділив для вас помічника, але так сталося, що з офіцерів тут – лише ми двоє, – мовив полковник, – тож ви другий після мене.
Я підвівся і виструнчився.
– Та припиніть ви, – засміявся Румель.
– Є ще офіцер у званні капітана, – продовжив полковник, – але він зараз під арештом.
Я всіляко намагався приховати свою цікавість, але, схоже, це мені не вдалося.
– У нас тут сталася вкрай неприємна подія, – неохоче пояснив Румель, – як ви знаєте, в Алушту віднедавна вирушають на відпочинок з усієї імперії. Мовляв, тутешнє повітря має цілющі якості… Так-от, два місяці тому прибула поважна родина з Харкова, Білявські. Дворяни, багачі… Ох, мать його…
Полковник раптом зітхнув так важко, мовби на плечі йому хтось опустив десятипудову брилу.
– Білявські прибули сюди зі своєю шістнадцятилітньою донькою. Та запала на нашого капітана, а тиждень тому загинула за загадкових обставин… Звісно, підозри найперше впали на нього, тому капітан і перебуває під арештом до з’ясування обставин.
– Нашого офіцера підозрюють у вбивстві? – запитав я.
– У вбивстві чи причетності до вбивства, – відмахнувся полковник, – однаково кепсько, погодьтесь…
Я погодився.
– Хоча сумніваюсь, що це він зіштовхнув її зі скелі, – додав Румель, – капітан Кравецький ловелас і пройдисвіт, але не вбивця. Найгірше, що цей бовдур мовчить і відмовляється будь-що розповідати слідчим.
– Ваше благородіє, я готовий поговорити з цим офіцером! Можливо, мені вдасться дізнатись подробиці, – вирвалось у мене.
– Займіться своїм оркестром, – різко відрубав полковник, – я хочу, щоб за місяць від них чулося щось пристойне, а не тільки матюччя.
– Слухаюсь!
– Вільно! Ідіть, майоре…
«5 червня 1898 року, Харків.
Лізо! Люба моя подруго, шкода, що зараз ти так далеко!.. Сьогодні моє серце переповнене радістю: за кілька тижнів я нарешті побачу море. Вперше в житті, Лізочко!..
Ми вирушаємо, щойно батько владнає свої справи, а мама підбере собі гардероб. Ти ж пам’ятаєш, Лізо, скільки їй усього потрібно?…
Мені наказано вивчити наперед десять сторінок французької і стільки ж математики, але мене це не засмучує. Я на все згодна, аби лише збулася моя мрія! Адже я з самого дитинства мрію про море!.. Завжди намагалась уявити, яке воно, як шумить, як хвилями накочується на берег, як лагідно торкається ніг. Лишилося зовсім трохи, Лізочко!..
А ще я мрію побачити корабель. Справжній великий корабель з велетенськими білими вітрилами, як у тому романі, що ми читали разом… Лізо, як мені тебе бракує! Іноді мені здається, що ця радість моя неповна. А неповна через те, що я не можу поділитися нею з тобою.
Пишу це все в щоденнику, бо не можу надіслати тобі листа. Батьки чомусь забороняють мені це робити. Мовляв, звідси не доходять листи до Франції… Але коли ми знову з тобою побачимось, я дам тобі все прочитати. Все-все, що тобі написала і ще напишу.
Мені хотілося б додати сюди деякі інші мої переживання і мрії, проте ще не час для них.
Ненадовго прощаюся, моя люба подруго!
Мушу вчити французьку.
Цілую.
Я залишив речі у своєму новому помешканні і вийшов прогулятися. Алушта виявилася маленьким чепурним містечком з вузькими вуличками, що тягнулися до моря. Одна з таких вивела мене на гору, до напівзруйнованої башти і поодиноких вцілілих стін давньої генуезької фортеці. Звідси виднілося море, і в полудень воно було яскравим до сліпоти. Позаду стояли розпечені кримські гори, врізаючись темними силуетами в густе розпечене повітря.