Стежкою з боку моря підіймався літній татарин, а позаду нього йшла молода дівчина. Чоловікові на вигляд було вже за п’ятдесят, а дівчині – не більше двадцяти. Обоє були одягнені в гарні татарські строї: чоловік мав шаровари, сорочку, а поверх неї оксамитовий ілик, підперезаний широким паском. На голові була червона феска. Дівчина мала багряну сукню, прикрашену алтином, а на голові чембер, з-під якого вибивалися дві коси.
Опинившись поруч, вони насторожено глянули на мене і навіть зупинилися. Зустрівшись з ними поглядом, я трохи розгубився, а потім спробував посміхнутись. Чоловік і дівчина несподівано відповіли мені тим самим. Спершу молода татарка блиснула білозубою посмішкою, а потім посміхнувся її супутник.
– Салям алейкум, – хриплувато проказав той і рушив повз мене далі швидше, ніж я встиг відповісти.
Дивлячись їм услід, я подумав про те, що ці люди мають досить причин остерігатись мого мундиру. Завжди пишався своєю службою, але тепер мені захотілося зняти із себе мундир і вдягнути звичайний цивільний одяг.
Трохи так постоявши, я спустився до моря, з приємністю відчуваючи на собі подих свіжого солонуватого бризу, який долинав звідти. Cтрашенно хотілося залізти в воду, проте довелося стриматись. При мені була шабля, і хоч берег був безлюдним, я побоювався лишати її на березі.
Пройшовши вздовж набережної, я повернув у розлогий тінистий гай. Щойно заховавшись від палючого полуденного сонця, сповільнив крок і небавом рушив мощеною доріжкою. Вона вивела мене до зграбного двоповерхового будиночка, поруч з яким височів грубезний столітній платан. Я вмостився під деревом, аби трохи перепочити, і несподівано для себе задрімав. Спав недовго, але встиг побачити сон. Мені наснилось, як на березі моря зібралось кілька сотень татар у святковому вбранні. Люди радісні, піднесені та азартні. Несподівано юрба зробила велике коло, і під запальні вигуки у центр вийшло двоє борців. Два мускулисті велетні, оперезані широкими кушаками. Вони привітались і міцно вхопили один одного за пояси, як велить традиція і правила їхнього бойового мистецтва. Я захоплено спостерігав за боротьбою, аж доки один з борців не переміг. Піднявши опонента над собою, він упав разом з ним на пісок, вклавши того на лопатки. Мені здалося, що від їхнього падіння довкола мене здійнялася курява, і я вже не чув, як молодь захоплено плескала переможцю. Пісок засіявся в очі і горло, не даючи дихати.
– Ви збіса незручно вмостились, добродію, – долинув до мене чийсь голос.
Я розплющив очі й одразу ж відчув, що моя голова відхилилась убік, впершись у плече щелепою. І сам я лежав скарлючений під платаном, мов Прометей, якого щойно покинув орел-печінкоїд. Від такого положення затерпла шия і занімів поперек. До того ж, в горлі пересохло і страшенно хотілося пити.
Я звівся на рівні ноги і поглянув у той бік, звідки чувся голос. На терасі будинку стояв молодий офіцер і палив цигарку.
– Добридень, – привітався він.
Я мляво відповів на привітання і заходився поправляти мундир.
– Чи не хочете свіжої води? – знову озвався до мене офіцер. – Спека диявольська.
Було б дурістю відмовитись.
– Якщо ваша ласка, – відповів я, облизавши пересохлі губи.
– Підіймайтеся сюди, – запросив чоловік.
Він загасив цигарку і рушив з тераси кудись у глибину кімнати. Я зайшов у будинок, опинившись спочатку в передпокої, а відтак у вітальні. Офіцер спускався до мене сходами з другого поверху. Чоловік посміхнувся і, віддавши честь, простягнув мені руку для привітання.
– Капітан Данило Кравецький, – представився він.
Я остовпів.
– Ви той самий Кравецький? – перепитав я.
– А-а, ви вже чули, – трохи розчаровано відповів офіцер і відвів погляд убік.
Він налив у склянку води і подав мені. Я з приємністю випив.
– Думав, що вас тримають під вартою, капітане, – озвався до нього.
– Так і є, – сказав той.
Я мимоволі роззирнувся довкола.
– Тут немає вартових, – пояснив Кравецький, – я дав слово, що нікуди звідси не піду. Полковник мене знає. Йому досить моєї обіцянки.
Від хорошого настрою капітана не залишилось і сліду. Я трохи почувався винним, тому спробував змінити тему, і ми поговорили про те про се. Як довго їхати сюди з Києва і Петербурга, чи є в мене шанси створити військовий оркестр і розучити з музикантами марш та дефіле. Як довго ще протримається пекельна спека і чи не поллються слідом за нею дощі? Урешті, я не витримав і знову зачепив тему загибелі юної Білявської.
– Скажіть, ви бува не фехтуєте? – перебив мене цей чоловік.