Я знизав плечима.
– Трохи на цьому знаюся, – відповів.
– Чудово! – зрадів той. – Я великий поціновувач цієї справи. У мене тут є все: шаблі, рапіри, еспадрони… А також дві маски і куртки. Може б, ви погодились час від часу сюди навідуватись і давати мені прочухана?… Бо я дурію з нудьги!
– Охоче, – відповів я.
– Ми тоді мали б час поговорити про це, – додав він, – якщо ця тема так вас цікавить.
Я не заперечував. Мені справді хотілося чимшвидше дізнатися про всі подробиці. До того ж, мене тішило те, що ця людина так швидко і несподівано мені відкрилася. Видно, якщо голод приборкує навіть лева, то нудьга – навіть найбільшого відчайдуха.
Попрощавшись з капітаном і домовившись зустрітися завтра, я вирушив до своєї квартири, а за кілька годин, щойно трохи вгамувалася спека, подався до своїх музикантів. Ті зустріли мене понуро, навіть непривітно і неохоче взялися до інструментів. Їхня мідь, дарма, що лежала в затінку, була гарячою, а отже, вкрай неприємною на дотик. Проте найгірше почалося згодом, коли з’ясувалося, що більшість з них навіть не чули про існування нотної грамоти. Я попросив кожного добути звук зі свого інструмента, а потім, украй пригнічений, повернувся до свого помешкання. Завдання створити із цих телепнів оркестр здалося тепер мені покаранням за якийсь страшний гріх, що я забув і не спокутував. А може, спокутую наперед…
«15 червня 1898 року, Алушта.
Боже мій, Лізо! Я вперше побачила море! І знаєш, воно ще прекрасніше, ніж я собі уявляла! Рано-вранці шуміло, мовби розсерджений звір, а після полудня горнулось, як кошеня, до моїх ніг. Щойно я гуляла босоніж по березі, і мої ноги досі пам’ятають, як важко і приємно було йти по піску. Тут я можу одягнути легеньку сукню і не мучити волосся тугим вузлом. Принаймні тоді, коли не бачить мама. А їй аби лише закутати мене в якесь дурнувате модне мереживо і змусити тримати над собою парасольку. А це така насолода, коли у волосся вривається вітер і тріпоче ним… Я ж можу бути, як завжди, щирою з тобою? Правда, Лізо?… Ну, звісно! Вибач мені за це дурне питання.
Тоді дозволь зізнатися тобі в дечому… Йдучи отак босоніж по піску, я раптом пережила щось неймовірне. Пісок лоскотав ступні, а здавалось, що лоскоче й коліна, живіт і навіть шию. Тобі смішно?… Я сама розсміялась би, коли б хтось мені таке розповів, а між тим, це було надзвичайно приємно. Хоча якось соромно, мовби пісок – насправді не пісок, а чоловік… Боже мій! Я спалю свій щоденник, щойно ти його прочитаєш.
Треба якось відволіктися… Розповім тобі, де ми зупинились. Це прегарний двоповерховий будинок у тінистому гаю. Неподалік росте столітній платан, я подумала, що він цар усіх тутешніх дерев. Його могутні гілки ледь не дістають моїх вікон, а поміж ними видніються клаптики моря вдалині. Ще тут є тераса, де я могла б малювати, але батько часто там курить сигари, тож мені доводиться спускатися донизу. Під той платан.
Я трохи втомлена. І, здається, трохи недужа… Може, надто довго була сьогодні на сонці.
Бувай, моя люба. Піду попрошу холодної води.
Кілька наступних днів роботи з оркестром змусили мене гірко пошкодувати про те, що я взагалі колись зв’язався з музикою. Назвавши себе музикантами, ті глухі тетері нахабно збрехали спочатку своєму командирові, той збрехав полковнику, а полковник мені. Як наслідок, щовечора після репетиції я мав бажання застрелитись, аби тільки не чути їх наступного дня.
Таким чином, фехтувальні вправи з капітаном Кравецьким стали розрадою не тільки для нього, але й для мене. Чесно кажучи, я виявився недостатньо сильним суперником і під час першого поєдинку на еспадронах навіть помітив розчарування на його обличчі, проте робив, що міг.
– Щоразу те саме питання у ваших очах, – одного вечора сказав капітан, – хочете дізнатися про Ніну.
– Ви обіцяли мені розповісти, – нагадав я.
Капітан відклав убік зброю і зняв із себе товсту фехтувальну куртку. Він здався мені роздратованим, тому я більше не наполягав. Невдовзі Кравецький продовжив розмову сам:
– Я був там, коли вона зірвалася вниз, – видихнув він, – усі, хто прибіг за кілька хвилин після цього, вирішили, що це я її зіштовхнув. Але я сам спізнився на якусь мить…
– Чому ви не скажете про це слідчим? – обережно запитав я.
– Бо вони мені й так не повірять, – відповів капітан, – краще взагалі мовчати.
– Ви цим підпишете собі вирок.
– Мені плювати…
Ще кілька хвилин я мовчки дивився на цього чоловіка, аж доки він сам попросив мене піти. Залишалося тільки впівголоса проказати якесь вибачення і справді вийти.