— Ненормальний чи що? — лайнувся тато, зіскочивши на обочину. Під колесами щось торохнуло. — Так і шину можна проколоти!
Джип зробив крутий віраж і звернув на дорогу до села Бовдури. Наталочці відлягло від серця. Мабуть, у ньому сидів не Антипко, просто не в міру запальний водій, житель названого населеного пункту.
Проминули гарне містечко Броди, тоді села, які чомусь називалися Гаї.
— До Олеська рукою подати, — кивнув тато на дорожній покажчик, звертаючи наліво, за вказівником.
— Дивно, — мовила мама. — На карті цей поворот не зазначений.
Як тільки вони проїхали, покажчик повалився додолу, а з трави встав Антипко й радо потер руки.
— Їдьте, їдьте, — хихикнув він.
Сутеніло, і тато ввімкнув фари. Дорога
бралася вгору, через поле, далі минула село, мальовничо розкидане на пагорбах.
Нарешті вони побачили елегантний замок-палац, обведений муром. Стояв він темний і глухий.
Угорі у високих вікнах тривожно відсвічувало червоне вечірнє крайнебо. На даху сиділа ворона. Вона тричі каркнула, тоді вклонилася вправо, вліво, наче артистка на сцені. Здавалося, вона чекала аплодисментів.
— Це не Олесько, — похитав головою тато. Він знав замок із фотографій.
Розпиталися в чоловіка, що гнав з пасовища корову, і той підтвердив: аякже, це Підгірні, вони звернули з траси наліво, а до Олеська було прямо.
Нічого не лишалося, як ставати на ночівлю. Наталочка протестувала, але тато з мамою мали серйозні аргументи. По-перше, вже пізно, Олеський замок однак зачинений; по-друге, Машка таки проколола шину, тому доведеться міняти колесо на запасне; по-третє, всі так зголодніли, що аж хочуть спати, тож треба швидше ставити намет, поки зовсім не споночіло. Вони вибрали місце під старезними липами, повечеряли рештками ще київських пирогів та й повдягалися.
Стояла тепла ніч, запаморочливо пахтів липовий цвіт, пахло сіно, відвологле на росі, над головою співав соловей, аж котилася луна. У всьому тілі Наталочка відчувала страшенну втому, бо й мала від чого втомитися, проте знову не могла заснути. Попробуй засни, коли соловей лящить, як ошалілий.
Та й не тільки він: знадвору вчувалася дивна старовинна музика, ніби в замку грав клавесин. Наталочка підвелася. Стояла вже пізня година; тато з мамою солодко посапували.
«Хоч визирну, що там,» — вирішила вона й, піднявши запинало, вибралася надвір. Розквітлі липи, мов далекі галактики, тьмяно ясніли в пітьмі. Вікна замку світилися. Що в ньому діялося пізно серед ночі? Здригаючись від прохолоди, Наталочка попрошкувала по росі на пагорб, з якого можна було заглянути за мур. Із замку лилася музика, часом її заглушував сміх і веселі вигуки. У вікнах з’являлися танцюючі пари, і вона встигала помітити то блискуче плаття, то пишну перуку. «Чи там бува не знімають кіно? — подумала вона. — Тільки чому так пізно?»
В’їзна брама, звечора наглухо замкнута, тепер стояла відчинена навстіж. До неї під’їхала карета з вороними кіньми, проторохтіла кам’яним містком і пірнула у вузький проїзд.
«Точно кінозйомки,» — вирішила Наталочка й пішла слідом за каретою, щоб трішки подивитися, якщо не проженуть. Вона навіть забула, що боса й невдягнена, так їй стало цікаво. Проминувши браму, опинилася у лункому дворі, вимощеному старим пощербленим камінням. Карета стояла перед сходами палацу; до неї підскочило двоє парубків у фраках, один відчинив дверцята, другий подав руку гарній панянці в чорному платті й діамантовому віночку. Ніжкою в блискучому черевичку вона ступила на сходи й побігла ними, поволочивши довгий шлейф.
Наталочці здалося, що на шлейфі сиділа жаба, але що не привидиться поночі? Під’їхала ще одна карета, і парубки, не глянувши на дівчинку, заспішили туди. Тож вона, рада, що не спиняють, тихенько піднялася слідом за панянкою й увійшла до розкішної зали.
Залу заливало примарне синювате світло; сотні вогників, схожих на нічні світляки, мерехтіли в люстрах, відбивалися в високих дзеркалах і в лискучому паркеті; на стінах зблискувала старовинна зброя, що висіла між портретами пикатих панів у рицарських обладунках. З усього було видно, що тут зібралося добірне товариство: пані у вечірніх сукнях аж ряхтіли коштовними прикрасами, пани в оксамитових жупанах начіпляли на себе важкі золоті медальйони й численні перстені. «Не інакше, як бізнесмени. Бач, як вони розважаються,» — подумала Наталочка, бо кінокамер ніде не було, мабуть, вона потрапила на бенкет, а не на кінозйомки.
Тим часом до зали увійшли офіціанти з великими тацями, на яких стояли наповнені келихи. Почалося частування, зала сповнилася кришталевим передзвоном і гучними вигуками — гукали всі, але ніхто не слухав.
— Ваше здоров’я, пане Обжорський!
— Ваше здоров’я, пане Жебрацький!
— І ваше також, пане Забіяцький! — розкланювалися череваті пани.
Пан Забіяцький підняв до рота келиха завбільшки відро й не опустив його, поки всього не вицмулив. «Ну й пияк цей пан,» — подумала Наталочка. Музика змінилася: замість старовинного клавесина тепер щось шкварчало, гарчало й верещало. Пани й панянки пішли танцювати, але то були якісь скажені танці. Пан Обжорський хвицав ногами, пан Жебрацький виписував кренделі, а пан Забіяцький бігав навкарачки і радісно кувікав. Панянка в чорній сукні теж танцювала, метляючи шлейфом. Але тепер навряд чи хтось назвав би її гарною: розв’язна посмішка і вульгарні жести робили її відворотною. На її шлейфі таки сиділа жаба — справжня, жива жаба, вона ворушилася, намагаючись утриматися на тканині, а врешті перескочила панянці на голову і всілася на діамантах.
Тут Наталочка помітила, що інше панство теж мало дивні прикраси.
В тої на шиї теліпався золотий скелетик, в іншої голову обвивав вуж, в того на зап’ясті зблискував череп, а замість ґудзиків біліли кістки.
Наталочці стало моторошно, і вона подумала, що варто змитися геть, поки її не помітили.
Проте її перепинив офіціант, припрошуючи випити вина. Дівчинка відмовилася, але він заповзявся пригостити її, пропонуючи пунш, тоді грог, тоді крюшон.
Щоб відкараскатися, вона взяла чарку з крюшоном і пригубила її.
Напій був холодний, шипучий, з приємним ананасовим запахом.
— Хвилинку уваги, вельмишановні гості, хвилинку уваги! Пан Щуровський має нам щось казати, — перекриваючи гомін, гукнув пан Обжорський.
— А так, а так, — закланявся на всі боки панок з облізлою головою. — Високоповажні чорти, відьми й відьмаки, мушу просити вашої допомоги.
«То от серед кого я опинилася,» — збагнула Наталочка, терпнучи від остраху.
— Маю сміливість нагадати, що за Берестецьку битву в мене є перед вами певні заслуги, — провадив своє облізлий. — Я перекинувся від козаків на бік супротивників і видав їм важливі відомості.
— Чекай-но, — перебив його пан з черепами на зап’ястях. — Тебе ж нобілітували! Чи то мала винагорода? Хіба ти не дістав шляхетне прізвище Щуровський, а в козаків же ж називався Щуром?
— Так, вельможний пане, з того все й почалося, — ще нижче уклонився облізлий. — На другий день після нобілітації у мене на… е-е-е… нижче спини прорізався маленький хвостик. Через иів року він звисав уже нижче жупана, а невдовзі досяг теперішніх розмірів і волочився далеко позад мене. Але то ще не все. Мої вуса дедалі настовбурчувалися і врешті почали стирчати, як у… як у… Та що казати! Високоповажні чорти, я перетворився на щура!
— Кажеш, хвіст виріс нижче спини? — уточнила стара відьма.
— А так, а так, достойна пані… Перепрошую, незручно показати…
— Тоді я не розумію, в чому проблема. Якби хвіст з’явився на спині чи, скажімо, збоку, то це було б ненормально. А він там, де в інших, на законному місці, — міркувала стара. — Я не бачу жодної проблеми.
— Я ховаюся у свинарниках! А що я їм! Покидьки, перепрошую на слові, одні покидьки, хіба іноді трапиться вкрасти яйце в курнику… Краще б я здох, ніж таке життя!
— Чим ми можемо зарадити? — обірвав його скарги пан Обжорський. — Вас козаків було сто тисяч, а зрадив один ти. Таких не приймає земля. Ну, нічого, не скигли, зараз подадуть десерт, то почастуєшся.