Попереду дорога розходилась, і обидва розгалуження губилися десь поміж ліщини. А позаду чувся тупіт віслюків і скрегіт десятків коліс.
Антошка зважився. Він наздогнав Дениска, щось йому сказав, а тоді почав відставати. Сандалі-скороходи були дуже слухняні.
Ось позаду нього з-за повороту з’явилися Зубань і Вухань. Вони побачили Антошку. Вухань звівся у стременах:
— Це отой Найперший! Він утік з ями!..
— Штій! — скрикнув Зубань.
Тим часом діти разом з солдатами завернули на одну з доріг, і за мить їх не стало видко за ліщиною. Антошка побіг другою дорогою. Вороги помчали за ним.
Зубань, здавалося, кричав йому просто над вухом:
— Штій, бо жаштрелю!..
Антошка знав, що той не вистрелить. По-перше, не так легко стріляти з самопала на повнім скаку. А по-друге, він потрібний ворогам живий.
Хлопчик побіг швидше… Вороги відстали. Він знову підпустив їх близько, а тоді помчав з подвоєною швидкістю. І так кілька разів. Це дратувало Зубаня і Вуханя, і вони ще більше вибивалися з сили.
Довго вів Антошка погоню за собою. А тоді відбіг трохи далі, спинився і обернувся до них:
— Гей ви, бевзики, вас ціла купа, а одного хлопчика наздогнати не можете! Ви не вояки, а драні лантухи з соломою!
Зубань люто пришпорив віслюка, який і без того вже мало не падав.
— А ваш Бевзь П’ятий — мішок із салом!..
— Чики-брики!.. — через силу видихнуло військо.
— Я його вкинув у яму і вас усіх туди покидаю!.. Кукуріку!
Оце «кукуріку!» вчинило щось неймовірне. Бевзики заревли, загули, затюкали… Грізна лавина ось-ось мала зім’яти хлопчика.
Та Антошка раптом підскочив і стрибнув у ліщину. Він навмання помчав поміж кущами. Позаду чув, як затріщав лісок — то вся ворожа армія кинулася слідом за ним.
— Кукуріку! — кричав Антошка і біг собі далі.
— Штій!.. Штій!.. — все віддалялися погрозливі вигуки.
Антошці легко було бігти поміж кущами і чагарниками. А ворогам прийшлося непереливки. Віти хльостали Зубаня й Вуханя, трави заплутувалися в колесах велосипедів. Бевзики перекидалися. То тут, то там збивалися нові й нові «малакупи».
Ліс не хотів приймати армії бевзиків. Скінчилося тим, що одна міцна гілляка поскидала Зубаня й Вуханя з віслюків. Бідні тварини, відчувши полегкість, дременули в хащу — відпочити й попастися. Радників оточив натовп піших знесилених бевзиків. Вони чекали наказів. Але ті безсило попадали під кущі.
Зубань важко дихав і намагався вилізти з самовара, 3 того так нічого й не вийшло. Вухань лежав горілиць і нервово пряв вухом. Побачивши це, бевзики й собі попадали на землю.
Погоня захлинулася.
Що думав Антошка
Хлопчик вийшов з лісу і озирнувся. Куди йти?
— Навпростець! — проспівав угорі жайворонок. — Іди, хлопчику, навпростець, і ти прийдеш до Заздри.
— А де всі наші? — підвів лице Антошка.
— Всі ваші вже під’їжджають до Заздри з другого боку. Вони за тебе хвилюються дуже-дуже-дуже!..
Жайворонок злетів ще вище і розтанув у синяві.
Антошка йшов довгим зеленим яром. Йому було весело й тривожно. Хотілося співати, танцювати, перекидатися.
Хлопчик ішов прискоком, потім скинув свої сандалі і побіг босоніж. Тоді уявив, ніби грає з Дениском у довгої лози, розбігся і підстрибнув! розчепіривши ноги, а потім ще раз.
І все сміявся.
Трава м’яко лоскотала стомлені ноги. Але Антошка не помічав утоми. Він став співати пісню, яку тут-таки й вигадував:
Хлопчик знову взувся в свої «скороходи» і вже хотів було припустити вперед, коли почув з-під куща:
— Добридень, хоробрий чоловічку!
Маленький їжачок стояв, спершись передніми лапками на патичок, і доброзичливо поглядав на хлопчика.
— Все лісове населення радіє, що ви боретесь з Бевзем і бевзиками.
— А що нам бевзики! Ми їх одним мізинцем! — кинув Антошка і зашарівся: чи ж не він з товаришами стільки товкмачив Кузьці, що хвалитися недобре!
Їжачок, здається, цього не помітив.
— А скажи нам, коли твоя ласка, — промовив він, — чи то правда, що сам Бевзь П’ятий сидить у чорній ямі?
— Правда!
— Вірю. Ти не хвалько.
Антошка почервонів ще густіше.
— Я застерігав тебе й твоїх друзів, коли ви прийшли до нашої країни, бо ніколи не думав, що ви такі мужні й кмітливі.