— Ти? — раптом почувся над головою гарячий дівочий шепіт.
Павло тихо засміявся і затремтів. Йому хотілося гучно гукнути, щоб розбудити від глибокого сну темряву, будинки і море.
— Прив’яжи там простирало і спускайся до мене, — шепнув.
До нього долинув гомін голосів. Агенти чекали в дворі. Хлопець радів, що їм уже не везе. Горять німецькі склади, балаган Антонеску підхитують листівки, запекла боротьба посилюється. І Павла їм теж не спіймати.
— Я вже тут, — шепнула Султана.
Підняв руки, щоб підтримати її, і намацав ноги. Простирало було коротке.
— Відпускайся, — мовив Павло. І в ту ж мить дівчина опинилась в його обіймах.
Похитнувся, але не випустив її, обняв так міцно, що дівчина аж застогнала.
— Кохайтеся собі, любі діти, — почувся згори шепіт Аделаїди.
Жінка аж плакала від хвилювання. Старій здалося, що це її викрав якийсь Пеппо, Джіакомо чи Беберт, який повернувся, незважаючи на літа. Вже не чула слів Султани, і після того, як закохані зникли в тумані, що оповив місто, довго сиділа біля вікна.
А молодята йшли далі, і в міру того, як вони віддалялися, туман розвіювався, їхні молоді тіла наче розривали його пелену, і вже ніщо не могло їх зупинити… Море, яке досі мовчало, заслане молочною кисеєю, прокинулось і загуло. Воно обізвалося гордою піснею хвиль, з піни яких піднялась у небо і, літаючи над водою, вернулась до берега чиста і жвава чайка.
