Вона зітхнула.
П’ять років тому, коли крилаті падали з неба, все здавалося простим. Люди в прибутті янголів побачили знак від Бога й обіцяний кінець світу. Ніна пам’ятала, як щоденно перед школою вона бігала на вранішню месу (на полудневу не могла ходити, бо тоді костьол був повний, а в натовпі вона втрачала дихання і зомлівала). Божечки, тоді вона відчувала себе наче святі з оповісток, набожною і доброю. Цілком серйозно думала, що в будь-яку мить розійдуться хмари, й вона, Ніна, живцем піде на небо. Вона НАСПРАВДІ намагалася дотримуватися усіх завітів. Як, до речі, й усі інші учні школи, за винятком, вочевидь, дітей комуністів, які вірили в агентів Ватикану. Колись, через три місяці після прибуття янголів, у Варшаві люди вийшли на вулиці з хрестами в руках, а комуністи почали стріляти. Було багато жертв, і хоча в газетах писали виключно про «придушені заворушення», усі й так знали, що кілька десятків варшав’ян загинуло, бо повірили в янголів. Ніна плакала, коли про це довідалася, і певний час була навіть більше набожною, але пізніше… Що ж, час минав, кінець світу якось не наставав, а перше враження, викликане зустріччю з янголом, зблякло, й одного дня настав момент, коли Ніна забула помолитися ввечері. Як вона тоді боялася! Зіщулилася під ковдрою і чекала на дияволів, які вискочать з-під землі й, караючи, заберуть її у пекло. Втім, нічого такого не трапилося, і за другим разом, коли вона знову забула про молитву, страх був меншим; пізніше вона перестала так часто ходити на месу (щиро кажучи, їй завжди там було трохи нудно), а ще пізніше вона вперше посварилася із матір’ю… Тепер у Ніні мало що залишилося від тої дівчинки, яка колись уставала вдосвіта й бігла у костьол. Лише інколи нападали на неї муки сумління. Тоді вона обіцяла собі, що стане кращою з наступного тижня, чи з початку місяця, чи від свят, але завжди відкладала це на потім і завжди знаходила собі виправдання. У цьому не було нічого дивного: схожим чином поводилася більшість однокласників і подруг Ніни, за винятком, може, тих, хто щодня мешкав із янголами. Але вони були дуже набожні, й дівчинка впізнавала їх по специфічно затуманених поглядах.
Якийсь час вона уявляла, що батьки беруть до них янгола, а вона завойовує його симпатію… Вона могла б показати йому свій улюблений альбом з європейським живописом, розповісти про школу або просто сидіти із ним у тиші. Втім, вона знала, що це не надто правдоподібно. Ксьондзи довіряли матері Ніни, але не її батькові, який раніше, ще до війни, належав до комуністичної партії. Щоправда, він увірував, коли крилаті впали з неба, але дівчині здавалося, що із часом його віра слабшала. Тепер він не сперечався із дружиною, мабуть, лише через бажання зберегти святий спокій, бо в хаті Ніни саме мати верховодила. Батько нечасто подавав голос, але іноді, коли хтось говорив про янголів, дівчина перехоплювала його сповнений іронії погляд, а одного разу підслухала уривок розмови батьків. «Це не можуть бути люди, — говорила мати, — бо вони ж мають крила». «Гуси також мають крила», — відбуркнувся на те батько.
Ніна подумки попросила пробачення за недовіру тата й уже збиралася поринути в сон, заколисана приємними думками про янгола, коли її розбудив звук власного імені.
— Ніна? Моя Ніна?
Вона вискочила з ліжка й підкралася до причинених дверей. Якщо дивитися під відповідним кутом, з кімнати можна було побачити шматочок кухні — саме той, де зараз за столом сиділа мати Ніни. Як завжди, її обличчя було застигле від переживань, а між бровами пролягла знайома зморшка. Інколи вона могла й посміхнутися невпевнено, але Ніна не пам’ятала, щоб колись вона й насправді бувала веселою.
Сусідка промовила щось, чого дівчинка не почула. Мати хитнула головою.
— Але ж вона спить…
Здогадавшись, що йдеться про неї, Ніна швидко повернулася у ліжко. Хвилиною пізніше двері кімнати відчинилися, й темна фігура закрила собою світло, що падало з коридора.
— Нінусю, люба, ти спиш?
— Так, мамо, — відповіла вона трохи дурнувато, після чого швидко додала: — Щойно прокинулася.
— Тоді вдягнися, ми маємо піти в одне місце.
— Зараз опівночі, — запротестувала вона для порядку. Виходити в таку пізню пору було для неї чимось незвичним, а тому цілком сподобалося.