— Це добре, — повторила Ядвіга Панкович. — Зараз не час для проблем.
Наче колись буває час, подумалося Ніні. Проте вона знала, що мати має рацію — зараз, коли Шимек знову розхворівся, батьки не могли приділяти увагу доньчиним проблемам. Це була одна з причин, через які вона вирішила зберегти події останніх канікул у таємниці. Другою причиною було те, що мати надто довіряла янголам і радше не повірила б Ніні, якби та раптом заявила: «Гей, а знаєш, що крилаті — геть не посланці Бога, а просто чужинці з космосу? А ще вони використовують підлітків, таких як я, для битви з потворою, яку ти напевне назвала б дияволом». Батько… батько, може, і повірив би, але він повністю підкорявся матері, а до того ж надто легко сердився. Тому Ніна, приїхавши з канікул, вигадала для батьків історію про те, що в монастирі стався нещасний випадок, одна дитина загубилася у лісі, а їй довелося повертатися раніше.
— Ти все ще приятелюєш із Агнешкою? — Ядвіга Панкович пішла за дочкою до передпокою, де дівчина зав’язувала черевики. — Вона на тебе погано впливає…
Агнешці було стільки ж років, скільки й Ніні — тринадцять, — але на вигляд їй можна дати шістнадцять, а може, навіть і сімнадцять. Інколи вона брехала, що ходить до ліцею, а потім домовлялася зі студентами вроцлавського університету, пила з ними каву й дискутувала про екзистенціалізм (це просто, інструктувала вона Ніну, сидиш із похмурим обличчям і говориш, що життя не має сенсу, а Сартр був правий). Ніна не знала, вона більше заздрить чи лякається, — сама, мабуть, не знайшла б у собі сміливості піти на таке побачення. На щастя, ця проблема їй не загрожувала: під час канікул вона підросла на кілька сантиметрів, але дзеркало явно свідчило, що мине ще чимало часу, перш ніж хтось зі студентів запросить її до кав’ярні.
— Ми не бачимося надто часто.
Це було правдою — з нового шкільного року її дружба із Агнешкою почала потроху псуватися. Вони не сварилися, нічого такого не траплялося, але часто-густо виявлялося, що в кожної з них є власні справи. Крім того, Агнешка, здається, відчувала, що подруга щось від неї приховує.
— А ти часом не закохалася? — розпитувала мати.
— Ні, — цього разу Ніна могла бути чесною на всі сто відсотків.
— Це добре. Нехай це ще почекає. — Ядвіга Панкович здавалася трохи розчарованою, наче закоханість, хоча й не дуже бажана, була б хоч якимсь поясненням.
— Мамо, у чому річ? — Ніна трохи дратувалася. — Я ж не роблю нічого поганого.
— Може, саме тому я і хвилююся. — Жінка досі здавалася насупленою, вертикальна зморшка перетинала їй лоба. — Коли в тебе підростає дитина, починаєш боятися проблем.
— Я можу розбити кілька шибок, — запобігливо запропонувала Ніна. — Або домовлюся про побачення з паном Геньо, хочеш?
Пан Геньо мешкав на поверх вище, був трохи недорозвинений і кричав кожній дівчині, якій уже виповнилося десять років: «Гей, панянко, чи не підеш зі мною на морозиво?».
— Навіть не думай! — гарикнула Ядвіга Панкович, яка була позбавлена почуття гумору. — Я тобі говорила, що нам проблем не треба.
Ніна вирішила не вказувати матері на протиріччя у її словах і, як завжди, із легким незадоволенням глянула на своє відображення у дзеркалі. Вона здавалася такою… до розчарування звичайною. У вересні, одразу після повернення з канікул, вона пішла до перукаря і попросила постригти себе під хлопця — із болем, бо волосся у неї було справді красиве, густе й довге. Але Ніна зробила це, аби ВОНИ її не впізнали; через це вона на якийсь час відмовилася від елегантних суконь із оборками й почала носити прості спідниці й навіть штани. Тепер розмірковувала, чи цей камуфляж узагалі мав якийсь сенс — може, насправді ніхто її не шукав?
Вона чесонула чубчик, що скручувався над лобом у непокірні каштанові кучері, — з вересня волосся трохи відросло, але йому досі було далеко до колишньої довжини, — зітхнула й, пообіцявши матері, що «не зробить нічого дурнуватого», вийшла з дому.
У квартирі на другому поверсі її з ентузіазмом привітав сетероподібний клубок рудої шерсті на чотирьох лапах, чи ж то Кріль, який завдячував незвичайним іменем тому, що з якоїсь причини дуже любив сирі овочі. Власниця песика, стара пані, два тижні тому зламала стегно, і відтоді добрі сусіди вигулювали її улюбленця. А Ніна любила як саму тваринку, так і прогулянки, а собака, своєю чергою, любив її.
— Крілю, до мене, — сказала вона, застібаючи нашийник.
Песик і не подумав її слухатися, лише танцював навколо, наче мав у лапах пружинки, радісно скиглив і намагався лизати дівчині руки. Заспокоївся тільки на вулиці, коли побіг із виваленим язицюрою до парку. На другому кінці натягнутої шворки, перестрибуючи мулисті калюжі, мчала Ніна. Дощу не було, але в повітрі висіла липка волога, осідала на волоссі й віях. Небо мало колір крижаної синяви, сонце скочувалося дедалі нижче, підсвічувало червінню розтріпані хмари. У гіллі дерев грав вітер, зриваючи з них останнє листя, скручене й буре, схоже на сушених комах. Ще недавно світ мінився усіма барвами осені, а тепер раптом посірішав, наче близька зима висмоктала з нього всі кольори.