Так бувало вже й раніше, бо влітку, у Маркотах, Бестія-з-Кола вижерла в Ніни фрагменти пам’яті. Їх було небагато: так, ім’я якоїсь далекої тітки чи спогади з першого класу. Здебільшого нічого такого, із чим не можна було б розібратися.
Здебільшого, як виявилося зараз.
— Не пам’ятаю, — сказала вона, відчуваючи сором.
Пані Конецпольська скривилася:
— Сідай, двійка. Ти мене дуже розчарувала, Ніно.
Дівчина сіла, похиливши голову. Одна двійка — ще не трагедія, подумки втішала вона себе, хоча саме на латині погану оцінку відпрацювати було непросто. «Можливо, мама навіть зрадіє, що в мене якісь проблеми?» — подумала вона з гумором шибеника.
Проте найболіснішим для неї виявилося розчарування учительки. Ніна не любила ані пані Конецпольську, ані латину, і все-таки щось у ній, та її частина, яка залишалася чемною дівчинкою і доброю ученицею, не хотіла завдавати жінці клопоту.
З математикою все було нормально, але на біології Ніні знову не пощастило, бо вчитель викликав її до дошки.
— Панна Панкович розповість нам, що їй відомо про паразитів людського організму.
Ніна про паразитів знала небагато, бо не любила біологію — від самого розглядання малюнків з усіляким паскудством, що там звивалося, їй хотілося блювати. Тому ввечері вона лише зазирнула в матеріал, вважаючи, що щось у голові залишиться і що за необхідності вона зуміє відповісти. На жаль, того, що вона запам’ятала, ледве вистачило на вимучену, за вуха натягнену трійку, і Ніна повернулася за парту мокра, наче миша, й червона від сорому. Цього разу вона не могла прикриватися Бестією-з-Кола, цього разу винною була сама.
— Нічого не кажи, — буркнула Агнешці, коли після третього уроку вони сиділи на сходах, що вели на горище.
З нижніх поверхів долинав вереск дітей, які бігали коридорами, і суворі голоси чергових учителів; вище мало хто заходив, тож тут дівчата знайшли трохи спокою.
— Нормально, — Агнешка стенула плечима. — А ти не хвора, бува?
— Ні, лише трохи втомилася. — Якусь мить Ніні до смерті хотілося розповісти все світловолосій подрузі. Власне, вона мала зробити це вже давно, адже вони були знайомі з дитинства й завжди довіряли одна одній, але щоразу її щось стримувало. Може, переконаність, що той, хто влітку не був у Маркотах, не зрозуміє, що там трапилося. Або ж усвідомлення того, що Агнешка, хоча й розумна і розсудлива, є надто звичайною дівчиною, яку цікавлять надто звичайні справи. Якби проблема полягала у стосунках із хлопцями чи чомусь подібному, Ніна одразу б усе їй розповіла, але магія і янголи… Про це Агнешка нічого не знала й, мабуть, знати не хотіла.
Насправді Ніні був потрібен хтось із Маркотів, той, хто її зрозумів би. «Я могла б написати Тамарі або Яцеку», — подумала дівчина. Вони мали адреси одне одного і з канікул обмінялися кількома листами; лише кількома, аби не провокувати біду.
На сходах почулися важкі кроки, і за мить з’явилася голова засапаної пухкенької дівчини із сьомого «Б» — Ніна знала її в обличчя, хоча не пам’ятала, як звати. Франка? Стася? Якось так.
— Ти ж Ніна, так? — привіталася Франкостася. — Я чула, що ти… ну, наче вгадуєш різне?
— Наче, — кивнула Ніна.
— І треба тобі заплатити?
— П’ять злотих, — втрутилася Агнешка і поспіхом додала: — Я її асистентка.
Це вона вигадала умову, що без грошей відповіді немає. «Якщо робитимеш це задарма, — аргументувала, — люди безустанно чогось вимагатимуть і врешті залізуть тобі на голову». Ніна, трохи подумавши, визнала її правоту: зрештою, п’ять злотих — це ж небагато. Мине чимало часу, коли такий метод дасть можливість винайняти приміщення на Бейкер-стрит.
— Добре, дам тобі п’ять злотих, якщо відповіси мені на одне запитання…
— Ну? — підігнала Ніна.
Франкостася зарум’янилася і переступила з ноги на ногу.
— Чи Кжисек, знаєш, той, із сьомого «В», чи він… Ну, чи я йому подобаюся?
— Це не так просто, — сказала Ніна, яка ледь розуміла, про якого хлопця йдеться. — Тобто я можу тобі відповісти, але не зараз, мені спочатку потрібно побачити вас разом…
— Інакше кажучи, ти не знаєш? — розсердилася Франкостася.
— Не знаю, — визнала Ніна. — Я не ворожка.
Товстенька дівчина розчервонілася ще більше.
— Я від самого початку знала, що це без сенсу. Піду до мадам Зулейки, вона знатиме.
— Щось ти як дурна, — Агнешка позіхнула, коли Франкостася зникла зі сходів. — Треба було сказати «так» і взяти п’ять злотих. Урешті-решт, це ж цілком імовірно, що вона комусь подобається: у неї кльові шмотки, та й сама вона цілком нівроку, хоча й могла б трохи схуднути.