— Є тут хтось? — вона мало не злякалася власного голосу.
Відповіддю була важка, незвичайна тиша.
Самотня сніжинка злетіла з неба та м’яко опустилася до ніг дівчини. Крім снігу, ніде нічого не рухалося. В жодному вікні не здригнулася фіранка, і жодні двері не рипнули. Не віяв вітерець, а в згасаючому небі не пропливало ані хмаринки. Власне, тут все мало такий самий вигляд, як на листівці, наче дівчина потрапила туди, всередину картинки. Лише сонечко, яке просвічувало поміж горами все нижче і нижче, нагадувало, що час не стоїть на місці.
— Аго-ов? — Дівчина боялася підвищити голос, тому майже шепотіла.
Вона кахикнула, щоб прочистити горло, але це не допомогло. Страх в’язав її по руках і ногах. Якусь мить вона вагалася: чи не повернутися до палацу й зачинитися у сторожовому приміщенні? Принаймні там можна розпалити вогонь. Утім, сама думка про тісну задушливу комору псувала настрій.
Вгрузаючи в глибокий сніг, дівчина стала обходити площу. Тут виявилася майстерня з ремонту панчіх, а ще швець, гладильня та кав’ярня «Веселка». А ось і продовольчий магазин. Дівчина посмикала ручку, але двері виявилися зачиненими, і це її засмутило. Вона зголодніла, а ніхто б не заперечував, якби вона взяла собі маленьку булочку. Найменшу таку.
Зате двері до шевця були гостинно розчинені. Втім, усередині, окрім старих дамських полуботок на ляді, не виявилося нічого цікавого.
Далі було майже те саме: кав’ярня — на замку, гладильню відчинено, а двері ремонтної майстерні знову ж старанно замкнені.
Якщо за всім цим стояла якась закономірність, то дівчина не могла її розгадати.
Що ж тут за біда?
Вона відклала це питання до кращих часів — поки що. Бо наразі крижаний холод пробивався крізь куртку та пелеринку, а ноги мерзли в завеликих гумових чоботах. Дівчину аж колотило. Смерклося так, що вона вже не бачила фасаду палацу, який займав чи не всю східну частину ринку. А ще хвилину тому можна було милуватися барочним фронтоном із ризалітами та балконними аттиками.
Фронтон, ризаліти, аттики — вона якось зовсім не дивувалася, що знає такі слова. І була впевнена, що її однолітки не мають про них жодного уявлення.
— Гей?! — заволала вона знову, вже без надії, що хтось їй відповість. — Прошу! Я потребую допомоги!
Морозна тиша проковтнула ці слова, перш ніж вони встигли злетіти над ринком. Змагаючись зі сльозами, що набігали на очі, дівчина рушила до найближчої кам’яниці та штовхнула перші-ліпші двері.
На сходовому майданчику вже панувала непролазна темрява, тут пахло пилюкою та старим спорохнілим деревом. Дівчина провела по шерехатій стіні долонею, намацала електровмикач та завагалася. Раптом він не спрацює? І вона залишиться тут сама, у темряві, на всю ніч?
Вона рішуче натиснула на кнопку. Дві жахливо довгі секунди — і лампочка під стелею спалахнула мутним, немов закуреним сяйвом. Дівчина полегшено зітхнула, відтак перевірила двері на першому поверсі: номер один, два і три. «Одиниця» та «двійка» були замкнені, але двері «трійки» відчинилися, заледве вона натиснула на клямку. На цьому пошук можна було вважати завершеним. Дівчина увійшла до приміщення та намацала вмикач.
Світло залило старосвітський передпокій. На стінах тут висіли образи святих, а під гаптованою серветкою виявився комод, на якому стояв бляшаний ліхтар із напівзгорілою свічкою.
— Є тут хтось? — крикнула дівчина. — Вибачте, я увійшла, бо було відчинено, а мені немає куди подітися. Агов?
Проте було зрозуміло, що ніхто тут не відгукнеться. Вона була впевнена в цьому на всі сто, хоча помешкання зовсім не походило на покинуте чи занедбане. Навпаки, на кухні вона відчула легкий запах кулешу, змішаний із слабким запахом мила — хтось прав тут зовсім недавно, тільки-тільки. У коморі знайшлася їжа: молоко в керамічному глечику ще не прокисло, а хлібна шкоринка угиналася, коли на неї натиснути пальцями. Дівчина могла б закластися, що хтось купив цей хліб іще сьогодні вранці.
У спальні на стільці висіло вбрання. Було воно геть холодне, як і все в цьому домі. Та коли вона наблизила ніс до старої вовняної сукні, то відчула легкий жасминовий аромат. Ліжко було старанно застелене, шафки та підлога — недавно вимиті. Наче мешканці цього дому поприбиралися, а потім відлучилися кудись на хвилиночку.
Хіба що десь на околицях міста якесь свято і люди пішли туди? Або — якась інша імпреза? От якби мешканці квартири зараз повернулися… І хай навіть їй доведеться червоніти по самі вуха, бо то суцільний сором, коли тебе спіймали у чужій спальні. Утім, вочевидь було, що ніхто не повернеться. Жодне свято не може так захопити, щоб витягнути з дому геть усіх, а крім того, тутешні мешканці навряд чи забули б замкнути двері, особливо зараз, у ці бентежні повоєнні часи, коли лісами досі блукають бандити.