— У татуся, кажуть, були двоюрідні брати десь у Саксонії, але він з ними не мав ніяких стосунків, вони колись страшенно посварилися. За гроші, — додала згодом. Не помітно було, щоб її дуже захопило повідомлення Красла; здавалось, їй було байдуже, чи буде зрештою могила покійного опоряджена відповідно до його стану. Вона знесилено опустилась на ліжко і напилась липового відвару.
— Вам важко дихати? Не дивно, бо ви навіть вікна не відчините. — Красл підвівся і ступив крок до віконниці.
— Ні, ні, прошу вас, — підвелася дівчина на ліжку. — Не хочу я чути їх. Не хочу. — І розплакалась, сховавши обличчя в долоні. Худенькі плечі її здригалися під ковдрою. Певно, ніяк не могла забути батькової смерті, та й жах перед майбутнім усе ще ятрив душу. Справді ж бо й думати годі, ніби сама вона колись зможе відкрити крамницю, а зараз, у такому стані, й поготів. До того ж, кажуть, крамничка не вільна від боргів. Прийдуть кредитори, і добре, як залишать Альбінці хоч стріху над головою. Ходять чутки, що батько її останнім часом терпів скруту з грошима. Позичав, де тільки міг.
— Дивно. А до Праги він регулярно надсилав пожертви. Доктор X. казав, що це був один з найщедріших жертвувателів…
— Знаю, знаю, він умів витрачати гроші на різні дурниці. Оце недавно вирішив заснувати тут якусь фабрику меду. Поскуповував вулики з усього краю, аж потім стало відомо, що дерева тут розквітають набагато пізніше, ніж у центральних районах — адже ми тут живемо майже в горах, — і що бджоли не витримають тривалої зими. Торік у травні майже всі вони в нього повимерзали. Отож він і схопився за ідею робітничого товариства, скоріше, щоб врятувати себе і цю крамничку, яку він сподівався перетворити на такий собі споживчий кооператив. Тому, мабуть, він і писав докторові. — Сердешна дивилась на Красла очима, повними сліз.
— Дивно, дуже дивно. — Красл підвівся і приступив до вікна. — Досі я чув про вашого батька лише похвали. А ви, його власна донька, кажете про нього щось зовсім інше…
В кімнаті на час запанувала тиша. По обличчю Альбіни знати було, що її образили слова вчителя. Вона спохмурніла. Красл трохи прочинив віконницю і визирнув з вікна. Помилки не було, його припущення справдилися, вікно виходило прямо на вулицю. Навпроти стояв приземкуватий будиночок, звідки на нього виглядала стара бабка. Фабрична брама була праворуч, отже, від неї крамничка була відгороджена стіною.
— Як, власне, загинув ваш батько, панночко? — запитав Красл знову. Вона переказала йому все, що він уже чув раніше. Знайшли, мовляв, його скривавленого біля порога, в нього були прострелені груди.
— Очевидно, влучила в нього сліпа куля.
— Але як? — рвучко обернувся до неї Красл. — Як? Хіба у вас тут є ще якась кімната?
— Ні, тільки крамничка і оця світлиця.
— А він не був у крамниці?
— Ні. Де там, адже повз хату саме проходили робітники. Вони щохвилини стукали до віконниці і кликали його вийти разом з ними на демонстрацію. Батько перед тим часто виступав з промовами на різних патріотичних мітингах у краї. Він знав напам'ять кілька патріотичних віршів Гавлічека, сам складав коротенькі насмішкуваті епіграми, робітники його любили. Але йти з ними він не хотів. Казав, що не хоче демонструвати з танвальдськими німцями. От він і сховався сюди до світлиці і сів отам біля столу. — Дівчина показала на стіл у кутку.
— А знайшли ви його біля дверей? А де ви були, панночко?
— Я саме на хвилинку вибігла з дому, бо наш собака страшенно гавкав. Кидався біля конури, наче скажений, я відв'язала його і хотіла завести до хати, та він у мене вирвався, відтоді ми його вже й не бачили. І досі немає. А коли зайшла до хати, тато вже не дихав. Саме в цей час почали стріляти, я чула постріли і зойки, люди хмарою сунули під нашими вікнами, бігли, наче наввипередки. Лише кілька дівчат, невгаваючи, вигукували крізь плач: «Стріляйте по нас, чеські солдати! Стріляйте по нас! Нам потрібні лише наші права! Ех ви, герої!» — Дівчина знову сховала обличчя в долоні. Цього разу вона не схлипувала. Сиділа зовсім тихо, здавалось, перед її очима знову поставала та грізна картина.
— А ваш татусь лежав біля порога? — Красл подивився на вікно. — Звідки в нього, власне, стріляли?
— Як це звідки?
— Хіба вас про це ніхто не питав? Адже, щоб влучити в нього, коли він був отут, біля дверей, треба було комусь принаймні видряпатись на дах протилежного будинку. Та й це виключено, бо тоді його побачило б усе село. Хтось із натовпу стріляти сюди не міг, робітники, напевно, не мали зброї, і, крім того, ваше вікно розташоване надто високо.