— Я б не хотіла… — знову затремтіла Альбінка.
— Гаразд. Тоді я сам поїду до Ліберця.
II. НАВМИСНЕ ВБИВСТВО?
1
Лише тепер Красл зрозумів, для чого, власне, вирядив його сюди доктор X. Певно, менш за все йшлося про пам'ятник. Якби справді було так, навряд чи його викликали б телеграмою, навряд чи забезпечили б довідкою про удаване перебування в лікарні. Очевидно, в доктора були свої міркування щодо цієї історії, і він послав сюди Красла, який, безперечно, менш, ніж будь-хто інший, міг викликати підозру. Мабуть, у Празі також здогадувались, що це було вбивство.
Красл, щоправда, ніколи в житті не мав справи із злочинами. В селі під Болеславою лише одного разу хтось покрав кури та ще кілька раз ображені чоловіки піднімали сокиру на своїх невірних подруг, але в обох випадках далі галасу не пішло. І раптом він опинився перед такою серйозною справою, раптом змушений буз викрити обставини досить-таки дивного і таємничого вбивства. Красл взагалі був швидше страхополохом, ніж сміливцем. У сирітському притулку він відзначався зразковою поведінкою, а вона, як правило, є властивістю тих, що трусяться перед начальством. Німців, звичайно, він не любив. Ще з дитинства пам'ятав, як мусив ходити до переповненої чеської школи, в той час, як німецьких дітей було по двоє на весь клас. Бився з ними від дитинства. А пізніше, коли потрапив у Празі до товариства патріотів, навчився свою зненависть умотивовувати. Від страти чеських магнатів на Старомєстському майдані і аж до вбивства крамаря Павлати, в усьому він вбачав лише німецьке свавілля і кривду. Він, власне, був патріотом від зненависті.
А тут ще в Ліберці переконався, що робітникам тутешньої фабрики Риссіга живеться краще, ніж чехам у Свагові. Робочий день у них тривав лише десять годин, вони мали свою власну кухню і навіть притулок для дітей, наглядачеві якого платив сам Риссіг. Хоч люди здавались такими ж зголоднілими, як і в його рідному селі, та все ж мали деякі пільги, які, певно, мусили якось відкупити в цього шкуродера. Авжеж, у Свагові фабрикант також розподіляв хліб серед робітників по талонах, але це власне був ще один спосіб обдурювання: люди діставали з його складів збіжжя набагато гірше, ніж деінде, і головне — дорожче. Зате Риссіг, звичайно, мав прибутки, оскільки найбільший з усього краю млин належав йому. В Ліберці кожний міг вільно купувати хліб, де хотів.
Шойя довелось Краслу шукати аж під Єштєдом, у невеличкому сільці. Вдома він застав лише старого Шойя.
— Син у в'язниці, — посміхнувся старий, показавши беззубі ясна. — Уже всьоме. Цього разу сидить у самому Відні. Забрали його в січні.
— Не може бути! Адже він був у Свагові під час страйку.
— На час сваговського страйку він уже два місяці сидів за гратами!
«Але це значить, що Альбіна брехала!» — подумав про себе Красл.
— А ви можете підтвердити це? — запитав він.
Старий Шой спохмурнів, схилився над столом і якусь хвилину копирсався в папірцях.
— Звольте, вашець… — мовив напівглузливо. І показав вирок, усе як годиться, чорним по білому. — Він ще допоміг нам виграти страйк, аж тут його і засадили. За підбурювання. — Він знов посміхнувся. — Наче він мав кого підбурювати? Хіба що Риссіга? Адже за конституцією ми тепер маємо право на створення спілок. І якщо ми маємо бажання заснувати робітничу спілку, то хіба це злочин? Чи, може, ви також прийшли вивідати дещо про соціал-демократів?
— Ні, — сказав Красл, сідаючи, і витер спітніле чоло. — Я з празької газети. Мене цікавить зовсім інше. — «Гадаєш, я так і повірю, ніби всі привілеї, що їх тут мають робітники, є наслідком діяльності соціал-демократів, а не звичайнісінької солідарності німців, наслідком боротьби, а не слухняності». — Я хотів лише дізнатись, чи не зустрічався ваш син з нашим співробітником Вінцентом Павлатою?
На старого це ім'я не справило ніякого враження.
— Павлата? Сюди багато чехів приходило. Пам'ятаєш Павлату? — гукнув він до жінки, яка десь поряд доїла козу. Вона також не пригадувала. — Ні, такого тут не було, навіть останнім часом, коли син чимало стрічався з чехами. Це також дошкуляло панам, — додав старий. — Настрій у них одразу пропадав, коли бачили, що робітникам пощастило порозумітись. А хіба ж ми не ближчі, скажіть, один до одного, ніж до фабрикантів?
— Не знаю, — підвівся Красл. — Я не робітник. — Він трохи поправив свій білий комірець. — Прощавайте. — І пішов назад до Ліберця.