— Не всі гинуть у поході, — намагався втішити старого Ферхад. — Чому ти оплакуєш мене заздалегідь?
— Я знаю, що таке війна, сину. На ній убивають людей…
Гамід деякий час похмуро мовчав. Потім сказав:
— Високоповажний Ісхак–бею, мій дорогий Ферхаде, послухайте, що я скажу вам. Аллах розгнівався на мене, наслав люту зграю розбійників, і ті знищили моє гніздо, моє майно. Я не знаю, чи залишився хто живий там… Серце моє обливається кров’ю, а розум відмовляється вірити в те, що сталося… Помсти! Ось чого я жадаю. Кривавої помсти!.. І, клянусь Аллахом, я зумію помститися, хоч би довелося винищити все населення Аксу!.. Але зараз не про те мова. Мені жаль Ферхада, чоловіка моєї улюбленої Хатче. І хоч я постарів, однак ще зумію утримати шаблю в руці. Якщо твоя ласка і згода, мій дорогий Ісхак–ефенді, я стану на чолі вашого загону замість Ферхада. А Ферхад зостанеться вдома. Причина у нього є — він ще не одужав після нападу гяура.
Ферхад намагався протестувати, але Ісхак–бей розчулено обняв Гаміда і притис до грудей.
— Спасибі, Гамід–ага. Аллах дав тобі добре серце, і він не обмине тебе на дорогах війни своєю милістю. Ти повернешся з походу переобтяжений славою та здобиччю. І знову розцвіте долина Аксу, знову завирує життя в твоєму маєтку, а нащадки прославлятимуть твої подвиги!
— У всьому воля Аллаха! — промовив урочисто Гамід.
Після успішного нападу на замок Аксу повстанський загін Чорнобородого вже третій день відпочивав у малодоступній улоговині на березі гірського озера.
Перед наметами з кошми, бичачих шкур і сукняних ковдр та перед печерами, вимитими дощовими потоками в м’яких вапняках навколишніх скель, палахкотіли вогнища. В казанах на триногах варилася баранина, приправлена лавровим листом і пахучим корінням якогось їстівного зілля.
Хоч іслам забороняв правовірним пити вино, в таборі було багато п’яних. Повстанці пили, горланили пісень і розповідали нескінченні байки про вдатного на вигадки ходжу Насреддіна.
Це не подобалося Звенигорі. Люди розбещувалися і, замість військового навчання, займалися хто чим хотів.
— Ми погано закінчимо, — ремствував козак, коли Мустафа зібрав усіх ватажків загонів на раду. — Крім ближніх дозорів, ми не маємо іншої охорони, не слідкуємо за дорогами і за ворогом. Та й ближні дозорці п’яні. В таборі крик і співи, немов це не військовий загін, а зборище ошаленілих віслюків! І потім — чого ми сидимо склавши руки? Треба нападати, поки не пізно!
— Ти забагато береш на себе, урусе, — незадоволено промовив Мустафа. — люди заробили в бою відпочинок і хай використовують його, як їм бажається. А заведемо в загоні муштру, як у яничарів, усі розбіжаться…
— Військова справа — це важка наука, — не здавався Арсен, пригадуючи, як навчали запорожці молодих козаків. — А наші люди не вміють зброї тримати в руках… Порядку немає.
— Замовкни, урусе! — гаркнув Чорнобородий. — Не твоє діло! Дякуй Аллахові, що лишився живий!..
Це була неприхована погроза, і Арсен замовк. Сидів насупившись, склавши під собою по–турецькому ноги, і неуважно слухав повільну мову турків.
Радилися про підготовку нового нападу на маєток якогось спагії, сперечались, де можна більше поживитися. Арсенові здалося, що коли б не загроза голоду, ніхто б із них не подумав про новий збройний похід. Це настроювало козака на невеселий лад.
Нараду перервав якийсь шум і галас, що раптом зчинився по той бік намету.
— Що там? — роздратовано спитав Мустафа вартового.
— Дозорці захопили якогось гяура. Він такий побитий, що ледве тримається на ногах.
— Давай його сюди, — наказав Мустафа. — Коли це спагія, що видає себе за безсловесного гяура, ми швидко розв’яжемо йому язика, клянусь Аллахом!
Два спітнілі дозорці ввели до намету обірваного, закривавленого чоловіка, що майже повис у них на руках.
— Ой Боже, що вони зі мною зробили! Ой горенько моє нерозважнеє! — приказував чоловік, розмазуючи шкарубкою долонею кров на обличчі. — Не жилець я на білому світі!.. Ой помалу, хай вам чорт! Не тягніть так, іродові душі!
Дозорці поставили незнайомця перед ватажком загону і відійшли вбік.
Арсен стримав себе, щоб не скрикнути від несподіванки: перед ним стояв Многогрішний. Крізь драні лахи просвічувалося сполосоване батогами тіло. Під лівим оком красувався великий припухлий синець. з розбитої губи стікала на бороду густа, аж чорна кров.