— Та відповідайте ж, коли вас питають! — крикнув гнівно.
— Його нема серед нас, — відповів один тихо.
— Немає? А де ж він?
— Господар продав його… Кажуть, на галери…
— Продав? Коли?
— Кілька тижнів тому. Ходять чутки, що султан готує війну, і йому потрібні веслярі на галери. Всіх молодих та й немолодих, але дужих невільників забрали султанські посланці. І Нестор потрапив туди. Хоч йому й за п’ятдесят, але він ще міцний.
Арсен нахмурився. Всі його надії, які він плекав останнім часом, на щасливе завершення небезпечної подорожі розвіялися в одну мить, як дим. Доведеться повертатись додому, не виконавши одного наказу Сірка.
— Може, ви знаєте, куди його повели? — спитав тихо.
— Де там! — відповів сивобородий дід з чорними, як вуглини, очима. — Повели — та й кінець… Сам спагія не знає куди… — Він довго й уважно вдивлявся в Звенигору пильним поглядом. Потім спитав: — А ти, козаче, приїхав сюди, часом, не для того, щоб викупити Нестора?
— Так, — безнадійно махнув рукою Арсен.
Невільники враз загаласували:
— То викупи нас!
— Синку, вік Бога молитимемо за тебе!
— Все майно віддамо, коли прибудемо додому…
Всі, наче змовившись, упали на коліна. Арсен розгублено глянув на спагію.
— Чого вони? — спитав той здивовано.
— Просять, щоб я викупив їх.
— Ну, й що ж ти вирішив? Бачиш, який товар? Купуй! Для мене вони — зайві роти. Їдять як не в себе! А роботи з них — катма! Хоч вішай або топи клятих!.. Але не думай, що дешево продам. Видно, вони тобі для чогось потрібні…
Невільники, мабуть, розуміли, про що йдеться, бо, почувши останні слова господаря, заволали:
— Викупи нас, чоловіче добрий! Викупи!
— Нестора однак не знайдеш, а ми християни, земляки…
— Синку, зглянься на наші муки! Май добре серце! Ми віддамо тобі твої гроші, коли повернемося додому!
Арсен з жахом дивився на благаючі очі, на сухі струджені руки, на довгі сиві бороди. Що робити?.. Йому було нелегко вирішити це питання. Почуття було таке, ніби в грудях забилося раптом двоє сердець, — в одному заскімлила жалість до цих нещасних мучеників, а в другому — твердо, мов камінець, замуляло почуття обов’язку. Невільників усюди багато — всіх не викупиш. А що скаже Сірко, коли довідається, що кошти витрачено не за призначенням, а на якихось чужих немічних людей?
Однак почуття жалю перемогло. «Не везти ж гроші додому. Краще здобути волю цим бідолахам».
— Скільки хочеш за них, ага?
Турок перестав морщитись від болю. В його очах враз блиснули пожадливі вогники.
— За всіх — п’ятсот курушів.
— Це багато. Двісті. І ні куруша більше!
Арсен прикинув, що, навіть якщо він заплатить і п’ятсот, у нього ще залишиться досить грошей, аби викупити при нагоді і Нестора.
Однак поторгуватися треба, бо турок загилив зверх міри. Тому повторив твердо:
— і ні куруша більше!
— Діла не буде! — затявся спагія. — Ти хочеш мене обманути, гяуре!
— Яким чином? Хіба на базарі за це дрантя дадуть більше?
— Якщо ти купуєш, то вже розраховуєш на якийсь бариш.
— Авжеж розраховую. Тому і не даю більше.
— Ну, чотириста мусиш дати.
— Двісті п’ятдесят. Це моє останнє слово.
— Ти хочеш пограбувати мене, невірний собако! — вигукнув спагія, але без особливої злоби. Крізь припухлі повіки гостро, мов буравчики, свердлили молодого покупця хитрі коричневі очиці. — Гаразд, давай!
— Пиши купчу і папір про звільнення! І поспішай — я маю зовсім мало часу!
Через годину спагія виніс папери, а Арсен відлічив гроші. Сторож відімкнув замки кайданів, і невільники зі сльозами радості кинулися до свого визволителя. Кожен намагався обняти його, поцілувати руку. Дід з чорними очима притис Арсена до грудей.
— Синку, — шепотів крізь схлипування, — тепер ти найрідніша людина для Івана Крука… Будеш у Чигирині — не оминай моєї хати…
— А я з Корсуня…
— А я з Брацлава…
Кожен навперебій запрошував до себе. І Арсен з гіркотою подумав, що додому і їм, і йому ще далека дорога. На ній багато і явних, і потаємних небезпек. І хто зна, коли вони досягнуть своєї тихої пристані, свого затишного, рідного кутка…
Вивівши дідів із села, він віддав їм папери і сказав:
— Бувайте здорові, земляки! Хай вам щасливо дорога стелеться! Ідіть прямо через Планину на Волощину. А там — на Запорожжя. Передайте кошовому, що турки готують війну проти нас. Хай наші пильнують!.. Донесете цю звістку на батьківщину — вважайте, що ми з вами квити! Зрозуміли?