Тепер усе! Не може бути сумніву: наказано схопити його. Лишається одно — вбити Сафар–бея і пашу!
Та тут до слуху долітають слова паші:
— Реджеп, страта Момчила Крайчева відкладається… з огляду на його старість… Передай це катові і скажи, хай починає!
Молодший ага Реджеп, притримуючи рукою шаблю, побіг виконувати наказ. У Арсена відлягло від серця. До щік почала припливати кров. Здається, його несподіване прохання не викликало у турків підозри.
Почалася страта. Щоб заглушити крики жертв і міщан, Сафар–бей наказав безперервно бити в барабани. Їхнє тривожно–надсадне дудніння заповнило все місто. Арсен зціпив зуби. Йому доводилося бачити немало смертей, але то все було в бою, коли люди охоплені шалом і жадобою перемоги. Тут же відбувалося вбивство зв’язаних і, можливо, ні в чому неповинних балканджіїв.
Коли останню жертву тягли до колоди, Каладжі–бей повернувся до Арсена, підморгнув брунатним оком.
— Бридко, але корисно! Чи не так?.. Пролита кров остудить занадто гарячі голови!
— А може, ще більше розпалить?
— Не думаю. А втім, побачимо. В усякім разі, сьогоднішня страта — добра наука для непокірних болгар! Так буде з кожним, хто насмілиться підняти руку на могутність Порти!
Востаннє упала катова сокира. По майдану пронеслося тихе зітхання. Замовкли барабани. Обірвали свій тривожний спів зурни.
Каладжі–бей обернувся до почту. Всі розступилися. Паша глянув на Звенигору:
— Я буду радий бачити тебе, Асан–ага, у себе за обідом. До побачення!
— До побачення, ефенді, — вклонився Арсен, радіючи, що одну дуже важливу битву виграв. Це вселяло надію, що врешті–решт він зустріне Златку і вирве її з рук Сафар–бея.
Люди розходилися мовчки. Під зверхнім, удаваним спокоєм вирувала буря. Насуплені брови і стиснуті кулаки, сухий блиск очей і погляди, сповнені лютої ненависті й гніву до гнобителів, свідчили, що страта чотирьох юнаків не злякала болгар, а роздмухала в їхніх серцях ще більшу жадобу помсти над ненависним ворогом.
— Ми запам’ятаємо цей день, хай буде він проклятий! — долетіли до Арсенового слуху слова, кинуті молодим високим балканджієм.
— Відплатимо око за око! — додав його супутник.
— Скрутимо собаці Сафар–беєві голову! — прошипів третій, оглянувшись назад, де стояли яничари. Побачивши незнайомця, штовхнув товаришів, і вони шмигнули в якийсь глухий провулок.
Арсен ішов не поспішаючи. Не хотілося тіснитися в натовпі, ковтати пилюку, збиту сотнями ніг. А тому вибирав безлюдніші вулиці, запам’ятовуючи шлях, по якому доведеться, може, ще не раз ходити, приглядався до кам’яних, дерев’яних і глиняних будівель, що ховалися за високими тинами.
Він був задоволений початком свого перебування у Сливені. Завів знайомство з міськими верховодами, визволив од смерті Момчила. і хоча нічого не дізнався про Златку і Якуба, заради яких, власне, й опинився тут, однак не втрачав надії, що і в цьому йому пощастить. На чому ґрунтувалась його упевненість, він і сам не зміг би пояснити. Просто підказувало якесь внутрішнє почуття.
Несподівано на плече йому лягла чиясь важка рука. Арсен здригнувся і повернув голову.
— Сафар–бей? — він не зміг приховати подиву. — От не чекав!
— Ти дивуєшся, чужинцю? А я шукав тебе. Хочу ближче познайомитися. Зайдімо до мене!
Сафар–бей узяв Арсена під руку. Позаду, кроків за десять, ішло кілька яничарів. «Особиста варта Сафар–бея… Гм, здається, я передчасно радів, — подумав козак. — Схоже на те, що мене просто схопили. Що ж, треба йти… і сподіватися на краще».
За рогом Сафар–бей звернув у вуличку, що поволі піднімалася вгору. Незабаром вони опинилися перед ворітьми невеликої, але міцної фортеці, чи швидше — яничарської казарми — бюлюка.
Вартові відсалютували своєму начальникові і пропустили їх усередину.
Двір фортеці було розділено навпіл камінною стіною. На лівій половині перед присадкуватими будинками з пласкими черепичними покрівлями сновигали сонні яничари. До другої половини вели ще одні ворота, біля яких теж стояв вартовий. Сафар–бей попростував до нього. Вартовий хутко відчинив хвіртку, відступив крок убік.
— Прошу до мого дому, — сказав Сафар–бей, пропускаючи гостя вперед. — Тимчасового, звичайно… Ми, воїни, не встигаємо обжитись, як уже трублять похід… Правда, у вас, купців, те ж саме: рідко буваєте дома, все кочуєте по світу…