Взимку Іван Сірко відчув, що сили його починають швидко танути, але з Січі не виїздив. Повсякденні турботи про укріплення фортеці, про будівництво нових човнів і лагодження старих, про виготовлення пороху, селітри та зброї і ще десятки різних великих і дрібних клопотів тримали його на ногах. Він змарнів, погано спав, відчував нехіть до їжі. Січові лікарі і знахарі поїли його настоями і наварами трав і коріння, та це не допомагало. Після Великодня кошовий відчув себе так погано, що залишив Січ і поселився в Грушівці, своєму хуторі, на березі Дніпра.
Одного дня — це було першого серпня — гонець передав Палієві, Арсенові і Романові наказ кошового негайно прибути в Грушівку. В Арсена тьохнуло серце — невже гетьман погодився включити їх у склад посольства?
До Грушівки десять верст, і козаки промчали ту відстань швидко. Залишивши стриножених коней на лузі, вони піднялися нагору, до хутора, і зупинилися на подвір’ї, перед чималою хатою, над якою курився виплетений з лози і обмазаний рудою глиною широкий димар. З хати вийшов джура кошового.
— Кошовий на пасіці, — сказав він.
Козаки пройшли садом, спустилися в затишну улоговину, що вела до Дніпра, і попростували стежкою до невеликої чепурної хатини. За нею, попід горою сіріли вулики–дуплянки. В полуденній сонячній тиші густо пахло медом і вощиною. Гули бджоли.
Біля хатини, під розлогою старою липою, за довгим столом, заставленим полумисками зі смаженою рибою, локшиною, стільниками з медом, сидів гурт старшин і значних козаків. У голові столу, на дощаному тапчані, опираючись гострими ліктями на високо збиті подушки, напівлежав Сірко. Перед ним стояли миска із свіжими стільниками, в яких іскрився молодий запашний мед, і кухоль узвару.
Побачивши кошового, Арсен мало не скрикнув від жалю. Що з ним сталося! Замість кремезної постаті — немічний скелет, обтягнутий пожовтілою зморшкуватою шкірою. Замість блиску в очах — пригаслий, байдужий погляд…
Прибулі привіталися.
— Чолом, батьку кошовий! Чолом уславленому товариству!
Сірко пожвавішав, уздрівши Арсена. Поманив його до себе пальцем.
— Іди сюди, голубе!
Арсен підійшов, сів на тапчан. Сірко обняв його і, слабкою рукою притягнувши до себе, поцілував у щоку.
— Радий бачити тебе, синку… Маю звістку з Батурина: поїдеш товмачем з московським посольством стольника Тяпкіна в Бахчисарай. Тож зможеш там дізнатися щось певне про наречену і сестру…
— Спасибі, батьку.
— Ну, йди… Сідайте до столу. Пригощайтеся, друзі. А потім поговоримо.
Підійшло ще кілька козаків, старшин. Сіли, випили по чарці слив’янки, побажавши Сіркові доброго здоров’я, і взялися до їжі. Кошовий не їв і не пив — тільки припрошував інших. Джура налив у чарки знову. Та всі, мов змовившись, тільки пригубили і поставили назад. Чекали розмови з кошовим, відчуваючи, що вона буде і важливою, і останньою в його житті.
Відкинувши голову на подушку. Сірко мовчки дивився на своїх побратимів, і ніхто не здогадувався, які думи борознять його чоло. Він переводив погляд з одного на другого, ніби прицінювався, хто чого вартий. Тут і Іван Стягайло, і Іван Ріг, і Андрій Могила, і Самусь, і Абазин, і Палій… І ще добрих три десятки значних козаків, відомих не тільки на Січі, а й по всій Україні.
Врешті обід скінчився. Старшини поклали ложки, подякували господареві за хліб–сіль.
— На здоров’я, друзі, — тихо проказав Сірко і глянув на джуру. Той підвів кошового, намостив йому під спину кілька подушок. Сірко перевів дух і промовив — знову тихо, але якось урочисто:
— Запросив я вас до себе, братчики, для того, щоб попрощатися… Назавжди… Навіки…
Козаки загули.
— Що ти, батьку! Бог з тобою! — замахав руками Іван Стягайло. — Ми сподіваємося, що ти видужаєш і ще не раз поведеш нас на супостатів!
Сірко кволо усміхнувся.