Про сутичку Арсена й Романа з беєм не знав ніхто. Так вони домовилися ще тоді, коли бей вивів їх із льоху і допровадив на вежу. Бей не хотів, щоб про це дізналися в Бахчисараї, а Звенигора й Воїнов вважали, що не варто даремно турбувати послів, які й без того мали чимало клопоту. До того ж вони почувалися винними, бо розуміли, що наражали все посольство на небезпеку.
В кінці грудня, коли після особливо бурхливих торгів з ханом Василь Тяпкін, вкрай змучений і не знаючи, що далі робити, мовчки лежав на тахті, вкрившись кожухом, а Микита Зотов з Раковичем писали біля змайстрованого запорожцями стола, бо татари обставили посольський дім по–своєму, без високих, узвичаєних в Європі меблів, прибув Газі–бей.
— Салям! — привітався він, скидаючи з голеної голови лисячий малахай і струшуючи з нього на глиняну долівку сніг.
— Будь здоров, бею, — відповів за всіх Арсен. — Сідай, гостем будеш!
— Дякую. Але не гостювати я приїхав, а вас запрошувати до себе в гості… Вірніше — на полювання… Поїдемо на Яйлу лисиць постріляємо.
— Я хворий, почуваю себе зле, — сказав з–під кожуха Тяпкін.
— А у нас, як бачиш, шановний бею, турбот невпрогорт, — сухо кинув від столу Микита Зотов.
По темному обличчю Газі–бея промайнула тінь.
— А я думав, що уруські посли захочуть розважитися. І Ванда–ханум сподівається… Бо це вона, згадавши шляхетські виїзди на зимові полювання в Ляхистані, тягне мене на Яйлу. Нашим жінкам–татаркам таке навіть і на думку не могло б спасти, бо не жіноче це діло. Але ж маю жінку–гяурку, мушу іноді задовольняти її бажання… Щоб не так сумувала за батьківщиною…
— А дуже сумує? — спитав Тяпкін, відгортаючи кожуха.
— Ще б пак! Тільки й мови про свій Ляхистан!..
— Коли б не хвороба, я із задоволенням прийняв би твоє запрошення, бею. Але, гадаю, наші молоді друзі не відмовляться поскакати на конях по засніжених горбах Яйли за звіриною і трохи розважитися.
— Я з радістю приймаю запрошення, — сказав Арсен.
— Я теж, — підвівся Роман.
Бей зрадів.
— От і добре. Тоді я накажу своїм людям осідлати ваших коней.
Він вийшов.
— Дивіться, хлопці, не накидайте оком на польку, а то бей вуха відріже! — усміхнувся Ракович. — Татарин у цьому ділі жарту не розуміє!
— Якось обійдеться, — сяйнув голубими очима Роман, натягаючи на голову шапку.
На Яйлу невеликий мисливський загін прибув опівдні. Ванда, яка з Ак–Мечеті їхала в межиріччя Альми й Салгіру без чоловіка, у супроводі його сейменів, уже ждала їх в умовленому місці. Вона сиділа на великому сірому камені, що здіймався над горбкуватою, злегка засніженою рівниною, порослою подекуди кущами дроку, глоду та грабини і густо всіяною сухою травою і бур’янами. Була в чоловічому одязі: розшитому барвистою заполоччю кожушку на кшталт гуральських, в шальварах і теплих, на хутрі, чобітках. На голові мала, як і чоловік, лисячий малахай із червоною окантовкою, з–під якого вибивалися пасма густого білявого волосся.
— Вітаю, пані, — сплигнувши з коня і цілуючи руку Ванді, сказав Звенигора по–польськи. — Я радий вас бачити знову.
— Я теж, пане… Тут нечасто можна чути рідну мову. Правда, не далі як позавчора через Ак–Мечеть проїжджали до Кафи польські купці, але вони поспішали, і я тільки один вечір могла тішитися приємною бесідою з земляками із Кракова.
Залунав ріжок, і всі почали лагодитися до полювання. Бей послав загінчих із собаками, щоб заганяли звірину, сеймени виймали з сагайдаків луки, Ванда скочила на гнідого коня, їй подали легкий лук і два пістолі.
Козакам теж дали луки й стріли.
Їхали поволі лавою, на такій відстані, щоб можна було дістати дичину стрілою або кулею з пістоля.
Арсен жадібно вдивлявся у безкраю далечінь. Сліпуче сонце міріадами іскринок відбивалося на чистому білому снігу, а в холодному голубому небі ширяли орли.
Здалеку, із–за яру, порослого чагарником, долинули крики загінчих, звуки ріжків і гавкіт собак.
Газі–бей підняв руку.
— Увага! Пильнуйте!
Сеймени обступили яр півколом, зняли луки й наклали на них стріли.