— Тс–с–с… Не бійся, дурненька, я нічого злого не заподію тобі. Я хочу врятувати тебе!
— Врятувати!.. Хіба мені щось загрожує?
— Повернувся з Немирова мій батько…
— Ну й що?
— Він хоче взяти тебе за жінку…
— О Боже!
— А я не хочу цього. І моя ненька цього не хоче… Тепер ти розумієш? Ну, збирайся! Та хутчій! Бо до світа ми повинні бути далеко…
Стеха помовчала. Те, що сказав Чора, скидалося на правду.
— Куди ж ти повезеш мене?
— У безпечне місце… У далекому степовому улусі живе мій двоюрідний дідусь Ямгурчі, добрий старик. Мене він дуже любить і зробить для мене все, чого я забажаю…
— Отже, ти…
— Стехо, невже ти до цього часу не здогадалася, як я кохаю тебе! — вирвалося у хлопця. — Краще мені бачити тебе мертвою, ніж дружиною іншого… ніж дружиною… батька мого…
Стеха давно знала, що Чора кохає її. Але поскільки хлопець — чи то через сором’язливість, чи через якусь іншу причину — ніколи їй про це не казав, вона не надавала цьому значення. Тепер же це могло зіграти вирішальну роль в її долі. Адже закоханого Чори їй поки що нічого боятися. Зате жорстокого і брутального Кучук–бея…
Ні, вагатися нема чого! Та й життя за останній час навчило її бути рішучою і покладатися у важкі хвилини на саму себе.
Вона швидко накинула на плечі барвистий татарський халат, взула м’які чирики із баранячої шкіри і ступила крок до дверей.
Чора взяв її за руку і, виглянувши надвір, вивів із маленької невільницької комірчини у густо–синю темноту південної безмісячної ночі…
БУДЖАК
Іваник і Рожков втратили коней ще на Дністрі, їх відібрали татари при переправі через ріку, а самих відпустили: виручили ярлики. Обірвані, босі, ледь живі від голоду й утоми, допленталися вони до Києва і перші два дні, скориставшись гостинністю генерала Гордона, тільки те й робили, що їли на кухні і спали в конюшні на горищі. А на третій день, трохи оклигавши, спустилися вузьким узвозом на Поділ, минули Житній базар і попростували до Києво–Братського монастиря, де містилася колегія.
За кам’яною стіною, на просторому подвір’ї, вимощеному паленою цеглою, сновигали ченці, борюкалися спудеї молодших класів. Старші стояли купками і про щось розмовляли. Сміх, що вибухав то в тому, то в іншому місці, свідчив, що теми їхніх розмов були далеко не вчені.
Іваник і Рожков наблизилися до одного гурту.
— Хлопче, ходи–но сюди, знаєш–маєш, — поманив Іваник пальцем низького опецькуватого хлопчину, що глипнув на них чорними очима. І коли той підійшов, спитав: — Ти часом не знаєш тут таких… Яцька і Семашка?
Хлопчина крутнувся на одній нозі і щосили гукнув на весь двір: — Яцьку! Семашко! До вас родичі приїхали! Хліба й сала привезли! Ге–ей, сюди!
Іваник ніяково переглянувся з Рожковим: у них з собою не було ніякого подарунка. Та й де б він узявся, коли самі були голі мов бубни?
Яцько й Семашко не забарилися з’явитися і, пізнавши Іваника, зраділи, як рідному. Зразу засипали десятками запитань. Видно було, що хлопцям жилося несолодко, бо схудли, витягнулися, а до всього — нудьгували за рідними й близькими.
— Чекай, Яцьку, чекай! — перебив їх Іваник. — Ми й самі нічого не знаємо ні про Арсена, ні про Семашкову родину, бо щойно повернулися з татарського полону…
— О! — вирвалося в Яцька. Семашко мовчав, видно, був стриманіший.
— Так. З полону… Але там ми бачили Стеху, Арсенову сестру…
— О! — ще дужче здивувався Яцько. — Арсен знає?
— Та ні ж! Ми й прийшли сюди, знаєш–маєш, щоб ти гайнув на Запорожжя і розшукав там Арсена… Треба визволяти дівчину.
Яцькові очі блиснули радістю.
— Так це я вмить!.. Семашку, поїдемо?
Розважливий Семашко відповів не зразу. Наморщив лоба, від чого дві чорні брови зійшлися над переніссям, як два воронячих крила.
— А чи нас відпустить пан ректор?
— Чи ми його питатимемо!
— До Запорожжя неблизький шлях. А ми — піша–пішаниця.
— Семашку, ти ніби з неба впав! — Видно було, що Яцько, як старший і бувалий, верховодив. — Хто ж ітиме пішки? А Дніпро навіщо?.. Ген скільки дубів пливе вниз! Попросимося — і нас візьмуть. Ще й харчуватимуть за те, що помагатимемо.
Яцько міркував як дорослий. Іваник переглянувся з Кузьмою: їхні сумніви, чи можна доручати таке важливе діло хлопцям, розвіялися, мов дим. Яцько добереться до Січі, А вдвох із Семашком — тим більше. А там уже Арсена знайдуть…