На якийсь час і Арсен, і Роман, зайняті зустріччю зі Стехою, випустили з поля зору старого Ямгурчі. Це була зовсім коротка мить, але її було досить, щоб хитрий старий дав знак своїм домочадцям — і вони оточили двох чужинців і дівчину.
Ямгурчі однією рукою схопив Арсена за плече, а другу, в якій був затиснутий кривий блискучий ятаган, заніс над головою.
— Невірний собако! Признавайся — хто ти? — Очі старого палали злобою, крила хрящуватого носа роздувалися від збудження.
Арсен зрозумів, що вони потрапили в скрутне становище і силою тут нічого не зробиш. Потрібно було хитрувати.
— Ямгурчі–ага, не личить правовірному так приймати гостей, ніби ми ввірвалися в твій дім, як розбійники… Ай–ай–ай! А Кучук, Чора і Варвара–ханум вихваляли тебе як розумного, доброго і відданого їхній сім’ї чоловіка.
Ці слова не подіяли на старого. Він суворо сказав:
— І Кучук, і мій вихованець Чора, і Варвара–ханум, хай будуть благословенні їхні дні, не помилилися, коли так казали… Але як пояснити, що ця дівчина–гяурка впізнала вас і зраділа як братам? Га?
— Бо ми і є її брати.
— От бачиш!
— Але це ще не означає, що ти маєш право нападати на нас…
Молоді татарчуки — а їх був добрий десяток — мовчки слухали розмову діда, готові кожної хвилини пустити в хід короткі буджацькі кинджали.
— Я хочу застерегти себе і свою сім’ю від біди, гяуре!
— Яка ж тут біда? Нас двоє, і ми приїхали, щоб побачитися з сестрою… Ось дозвіл від Кучука. — Арсен вийняв ярлик.
Ямгурчі побачив тамгу — три перехрещені чорні стріли на червоному полі — і враз опустив руку.
— Тамга Кучука! — вирвалося в нього. — Але ж чому ти зразу не показав її, невірний!
— Бо не встиг…
— Пробач. Я не знав, що у тебя є ярлик мурзи, — миролюбніше сказав старий і крикнув на хлопчаків: — Геть звідси і заховайте свої ножі!
Татарчуки хутко відбігли вбік, збилися в гурт і почали з цікавістю розглядати чужинців.
— Не варто вибачатися, Ямгурчі–ага. Ти зробив так, як вчинив би кожен на твоєму місці, — заспокоїв старого Арсен. — Ми не ображаємося на тебе… А от коли даси нам чого–небудь попити, то будемо вдячні.
Стеха подалася до хати, але Арсен притримав її за руку, шепнув:
— Будь біля нас.
Ямгурчі наказав:
— Принесіть гостям води! Та холодної… А ви, — гукнув на жінок і дітлахів, — геть звідси!
Вигін миттю спорожнів. Тільки цікаві підлітки, бликаючи чорними очима, юрмилися віддалік. Раптом один з них скрикнув:
— Дивіться! Дивіться! Хтось мчить сюди!.. — Він показав рукою поверх голів.
Всі повернулися в тому напрямку, куди показував хлопець. На протилежному кінці долини, приблизно за версту від хутора, швидко їхав кінний загін, що налічував не менше десятка вершників.
Хто б це міг бути? Арсен кинув бистрий погляд на Романа. Чора? Той ствердно хитнув головою. Безперечно, Чора! Це він, дізнавшись, що зникли два козаки, здогадався, куди вони могли поїхати, і помчав у погоню… Треба тікати!
Думати ніколи! Дорога кожна хвилина!
Скориставшись тим, що всі — і Ямгурчі в тім числі — намагалися розпізнати, хто наближається, Арсен підхопив Стеху під руки і посадив на запасного коня. В наступну мить обидва козаки теж були в сідлах і з місця пустилися навскач.
— Стій! — зарепетував Ямгурчі. — Прокляття!.. Держіть їх!
Та було пізно. Коні здибилися і помчали щодуху. Хлопчаки, рятуючись від кінських копит, сипонули врозтіч…
Арсен і Роман розуміли, що втекти в чужій країні дуже важко, а ще важче, коли переслідувачі з самого початку втечі женуться по п’ятах. Тоді ти весь час у них на виду. Найменша затримка, найдрібніша випадковість — і все пропало!.. Відразу потрапиш у ворожі лабети… Але іншого виходу не було. Коли втеча обіцяє хоч яку–небудь надію на порятунок, то добровільна здача в руки Чори не віщувала нічого доброго. Безперечно, розпалений, розлютований юний мурза міг накоїти біди — нещадно розправитися з ними. Тому Арсен ні на мить не сумнівався у доцільності негайної втечі. Інша річ — чи витримають коні? Чи не зупинить їх якась непередбачена перешкода? Чи зуміють вони швидко і щасливо перебратися через Дністер?
Всі ці думки снувалися в Арсеновій голові, коли стомлені коні стишували біг і потрібно було дати їм хоч невеличкий перепочинок. Переслідувачам, видно, теж доводилося не легше: вони, напевне, мчали з самого Аккермана, намагаючись перехопити козаків, і їхні коні були стомлені до краю.