Арсен тримався Каушанського шляху, що вів на Бендери. Це був найближчий і вторований шлях. Перевага його була в тому, що Чора, який, безперечно, знав свою місцевість краще, ніж втікачі, не міг обігнати їх якимись відомими йому прямішими стежками. Таким чином обидві сторони опинилися в рівних умовах.
До того ж Арсен вирішив застосувати хитрість, обман, на що був добрий мастак, як майже кожен запорожець. А задум його можна було здійснити тільки на битій дорозі, де вешталося туди й сюди чимало людей і військових загонів.
Нарешті, ще здавна Арсен знав цей шлях, не раз ним їздив разом з Хачиком, другом юнацьких років, та його батьком, варпетом Кероненцом, до Туреччини.
Боявся Арсен тільки за сестру — чи витримає вона такі скажені перегони? Але Стеха, припавши до луки сідла і вчепившись за неї руками, ні на крок не відставала від козаків, навіть випереджала їх на своєму бистроногому огиреві.
Каушани проминули без пригод, промчали запиленою вулицею на повному скаку. Саме був післяобідній час, коли стояла нестерпна спека і все живе заховалося або в тінь дерев, або під захисток прохолодних стін та очеретяних стріх. Тільки собаки завалували вслід та з–за глиняних загорож виткнулися чорночубі дитячі голівки.
Але за Каушанами, на пагорбі, звідки було видно шлях далеко вперед, вони побачили чималий гурт вершників, що поволі їхали назустріч. Арсен кинув погляд назад — Чора зі своїми людьми виринув із селища і, збиваючи густу хмару пилюки, швидко наздоганяв їх. Роман і Стеха теж мимоволі оглянулися.
— Може, звернемо вбік, Арсене? — спитав дончак. — Боюсь, як би нас не затримали ті невідомі вершники…
— Не бійся… Відстаньте зі Стехою від мене трохи, а потім, коли я порівняюся з ними, на повному ходу минайте нас і мчіть уперед!..
— А ти?
— Не турбуйся за мене! Я наздожену вас!
Арсен ударив свого стомленого, змокрілого коня і почав поволі відриватися від Романа і Стехи, швидко наближаючись до гурту незнайомців. Це були прості буджацькі татари–скотарі, але, як завжди, вони мали при собі зброю — шаблі й луки.
Не доїжджаючи до них кроків двадцять, Арсен вихопив із–за пазухи ярлик, підняв його вгору так, щоб було видно тамгу, і, уповільнюючи трохи коня, крикнув:
— Ойе, правовірні! Дорогу гінцям прибережного аги!
Татари миттю звернули з дороги.
Роман і Стеха, пригнувшись до кінських грив, окутані хмарою куряви, прогримкотіли мимо них. Арсен ще раз підвівся на стременах.
— За нами погоня молдавського господаря! Затримайте нападників! Їх небагато. — І вдарив коня під боки.
Ошелешені татари щось заґелґотали, але Арсен уже не прислухався. Головне — їх не затримали, а друге — якщо татари повірили йому і зупинять переслідувачів, то вони виграють чимало часу, поки Чора пояснюватиме, хто він і за ким женеться.
Від’їхавши з півверсти, він оглянувся. На спеченому сонцем і вітрами, запиленому обличчі промайнула радісна усмішка: татари оточили Чору і його людей. Йому навіть здалося, що проти сонця блиснули серед куряви шаблі, але те вже його не цікавило. Кілька хвилин виграно, а тепер — вперед! Швидко до Дністра! Витримати до вечора і щасливо перебратися через бистроплинну, примхливу ріку! А там — ніч, мати козацька, прийме їх під свої темні крила, а дикий степ, що розіслався між Дністром і Бугом, поглине, як море тріску.
Однак радість Арсенова була передчасна. Видно, Чора зумів швидко пояснити своїм одноплемінникам, хто він, бо незабаром позаду знову закурився шлях.
Голодні, ненапоєні коні вже ледве трималися. Вони бігли, здавалося, з останніх сил. Та й вершники, особливо Стеха, потребували перепочинку.
Сонце почало схилятися на захід. Спека стояла нестерпна. Вона виснажувала і людей, і коней, випивала із м’язів останні сили. Та найбільше дошкуляла спрага. Пересохле горло, забите пилюкою, просило хоч ковтка води, але навіть якщо проїздили вони мимо рівчака чи річки, не могли дозволити собі такої розкоші, а підстьобували змучених коней і мчали далі.
Їхати стало важче ще й тому, що перед Дністром місцевість почала змінюватись: замість рівного степу, тут пішли горби, порізані ярами та вузькими узвозами, глибокі долини, порослі кущами байраки.
Арсен з тривогою поглядав на сонце: чи скоро воно сяде за далекий небосхил? Чи витримають коні такий шалений біг до ночі? Бо тільки в цьому вбачав він порятунок.
Тим часом Чора наполегливо переслідував їх. Хоча відстань між ними не зменшувалася, але й не збільшувалась. Коли втікачі з превеликим трудом здиралися на гребінь горба, переслідувачі в цей час спускалися в долину, їх розділяла відстань в одну версту — не більше.