Одержавши від всюдисущих татар звістку про те, що Собеський переправився на правий берег і вже займає гору Каленберг, Кара–Мустафа зібрав військову раду.
Червоний намет візира гудів, як роздратований вулик. Ніхто не доторкнувся до солодощів і духмяної кави, якою пригощав високих гостей візирський каведжі. Ніхто також не звертав уваги на небачені багатства і казкову розкіш, що переповнювали величезний — на багато кімнат — намет, на фонтанчик, що тихо дзюрчав у мармуровій чаші, на розвішану по стінах зброю, оздоблену золотом, сріблом та коштовним камінням. Хіба до того зараз? Йшлося про життя і про честь держави!
Коли ввійшов Кара–Мустафа, паші замовкли і схилили в поклоні голови.
Сераскер дозволив усім сісти і сів сам. За останні дні він схуд, ще більше почорнів. Настрій у нього був явно пригнічений.
Відсьорбнувши з фарфорової чашечки один ковток, повільно обвів поглядом воєначальників, що, поопускавши очі, закам’яніло сиділи на шовкових подушках. Тихо запитав:
— Що будемо робити, вельмишановні паші?
Ніхто не ворухнувся. В наметі надовго запала могильна тиша. Здавалося, паші проковтнули язики.
Кара–Мустафу почала охоплювати лють.
Мерзенні гладкі ішаки! Кровожерливі собаки! Нікчеми й заздрісники! Зловтішаються його невдачами! Ладні пожертвувати життям своїх воїнів, аби лиш вирвати у нього з рук владу великого візира і сераскера! Негідники!
Він ледве стримувався, щоб не нагримати на них. Але розважливість перемогла. Стиснувши кулаки, перепитав:
— Ну, то що порадять мені мої паші?
Тут підвів голову хан Мюрад–Гірей. Кинув коротко:
— Зняти облогу й відступити!
І тоді — ніби прорвало греблю. Заговорили всі разом, люто блискаючи очима.
— Авжеж відступити!
— Два місяці товклися під цим проклятим містом, а чого добилися?
— Ми всі тут перемремо як мухи! Пошесть уже розправилася з третиною війська!
— Аллах відступився од нас!
— Виманити Штаренберга в поле, а потім разом із Собеським розгромити! У чистому полі ми матимемо перевагу!
— У нашому таборі кожен другий або поранений, або хворий! Як воювати?
Кара–Мустафу знову почав душити гнів.
— Не всі разом! Хтось один! Це ж військова рада, а не стамбульський базар!
Підвівся паша будський Ібрагім, шурин султана. Тримався незалежно, бо відчував підтримку Високого Порога.
— Вельмишановний сераскере, високоповажні паші! Я воїн, тому не ждіть від мене багатослів’я. Скажу коротко: щоб урятувати військо нашого всемогутнього повелителя і володаря султана Магомета, нам потрібно відступити! Ми опинилися між трьох вогнів: між Собеським, Штаренбергом і різачкою, яка нещадно косить наші лави… Хто має іншу думку — хай скаже! — І сів.
Зразу ж підхопився сухий, але енергійний, розумний паша адріанопольський.
— Великий візире, всі паші одностайні в тому, що двомісячна облога Відня не принесла нам перемоги і що її потрібно зняти. Чому, ви запитаєте мене? Відповідаю: тому, що ми вже втратили вбитими, померлими від хвороб і пораненими половину війська. Тому, що в тилу у нас стоїть сам Собеський, полководець досвідчений і рішучий. Тому, що Штаренберг захищався хоробро, а тепер, коли йому на допомогу підійшло союзницьке військо, він і не подумає про здачу міста. Тому, що з дня на день треба чекати дощів і осінніх холодів, а у нас немає зимового одягу. Тому, нарешті, що не ми перші відступаємо з–під стін цього міста — великий султан Сулейман також відступив, не здобувши лаврів переможця… А коли відступимо, то збережемо військо і надію на перемогу в майбутньому. Хай допоможе нам Аллах!
Кара–Мустафа скреготнув зубами.
— Ганьба! Високоповажні паші забули про воїнську честь і достоїнство! Забули про честь Османської держави і славу падишаха! Ми прийшли на війну, а не на веселу прогулянку. І Аллах зовсім не відступився од нас. Він не відступається від людей мужніх і рішучих. Пам’ятайте про це! Я вірю: ще три дні облоги — і Відень упаде! Обложені тримаються з останніх сил. Почекайте ще три дні, шановні паші, і якщо ми не візьмемо цього проклятого міста, я дам наказ про відступ. А Собеського нічого боятися. Поляки змучені далекою дорогою, в бою вони нестійкі. Король польський не насмілиться напасти на нас. Я сам нападу на нього і примушу тікати без оглядки! Я не відступлю з–під Відня, поки не візьму його, Аллах мені свідок! Завтра я з шаблею в руці битимусь, як рядовий воїн, і краще мені загинути, ніж одержати петлю на шию! Хай допоможе нам Аллах! Це моє останнє слово. А зараз, паші, ідіть до своїх воїнів і готуйтеся до наступного дня. Я пришлю диспозицію… Ми розвернемося фронтом до Собеського і з допомогою Аллаха розгромимо його! Ідіть!