Хвороба минула раптово, як і почалась. Але слабість залишилася, а з нею — розбитість, поганий настрій. Гетьман заскучав і гукнув, щоб хто–небудь зайшов.
За дверима почувся гамір, тупіт ніг.
— Хто там?
Двері прочинилися — і показалася попеляста голова Свирида Многогрішного.
— Це я, ясновельможний пане гетьман. — Округлий вид хорунжого розплився в підлесливій усмішці.
— Заходь.
Многогрішний зайшов до кімнати, пригладив рукою миршавого чуба і низько вклонився.
— Слава Богу, ви живі й здорові, пане гетьман… А я думав, з вами щось трапилось — так ви крикнули…
— Я вже почуваю себе добре… З чим прийшов?
— Маю дуже важливі вісті…
— Ну, розповідай! — Гетьман підмостив собі під голову другу подушку, щоб зручніше було сидіти, і показав на дзиґлик. — Сідай!
— Ясновельможний пане гетьман. — Многогрішний обережно сів на тендітний дзиґлик на кривих позолочених ніжках і притишив голос до шепоту. — Поки ви хворіли, я розпитував своїх довірених людей, які залишилися в Немирові нашими очима й вухами…
— Ну й що?
— Страшно навіть казати…
— Кажи!
— Ясновельможний пане гетьман, — швидко заговорив Многогрішний, — усім відомо, яких зусиль докладаєте ви до того, щоб відродити батьківську славу… Та не всі ваші помічники щиро допомагають вам…
— Хто? — Юрась вп’явся в жовтаво–сиві очиці хорунжого.
— Наказний гетьман Астаматій під час походу вашої ясновельможності на Лівобережжя приймав таємного посла від Сірка і довго трактував з ним за зачиненими дверима…
— Про що?
— На жаль, не пощастило дізнатися… Але дізнаємося! Того посла, запорожця Семашка, сім’я якого мешкає в Немирові, я наказав заарештувати і посадити в яму. Правда, незважаючи на те, що йому всипали півсотні київ, він нічого певного не сказав… Мало, мабуть, всипали… зате…
— Ну, ну!
— Зате достеменно стало відомо, що Астаматій, цей хитрий волох, добряче потрусив кишені й скрині багатих немирівських городян і привласнив більшу частину зібраного… В казну надійшло золота й срібла, а також дорогоцінних речей тільки на півтори тисячі злотих. А скільки прилипло до його рук, одному Богу відомо!..
Гетьман скрипнув зубами, аж задихнувся від люті. Останнім часом він усі свої сили спрямував на те, щоб якомога більше люду перевести з лівого берега на правий, а також щоб поповнити свою казну, бо вважав, що без підданих і без грошей він ніщо. Тому ревно стежив за тим, щоб жоден злотий, жоден червінець чи динар, жодна золота чи срібна річ не поминули його казни.
— Ох, злодюга! Зрадник! Грабіжник! Хитрий волоський лис!.. Я давно підозрював, що то нещира, підступна, підла людина!.. Але куди ж дивився полковник Варениця? Я ж наказував йому пильно стежити за кожним кроком Астаматія!
В очах Многогрішного блиснув радісний вогник.
— Ваша ясновельможність пригріла на грудях змію! Полковник Варениця у змові з Астаматієм…
— Не може бути!
— Мої люди доповідають, що не раз бачили їх разом. Астаматій частенько заїздив до Варениці, до півночі пиячив з ним… А покоївка Варениці Настя хвалилася подругам, що господар подарував їй золоті сережки… Звідки вони у нього? Адже поки ви не вручили йому пернача полковника, був голий, як бубон!.. Разом зі мною, завдяки вам, видерся з турецької неволі, тож, мабуть, крім вошви — хай пробачить пан гетьман за грубе слово, — нічого не привіз з собою на Україну. А тепер дарує коштовні сережки своїй коханці. Який багатій знайшовся!..
— Що ще?
— Немирівський сотник Берендей…
— І цей теж? О Боже!..
— Цей випустив з ями кількох в’язнів, не поклавши за них у казну жодного шеляга… Кажуть, на цьому він добренько погрів руки… І з корчми не вилазить!
— Це все?
— Все.
— А як переселенці?
— Злидота… Перетрусили — жодного злотого не знайшли… Тимчасово поселилися на Шполівцях. А весною примусимо орати, сіяти…
— А ті… дівчата?
— Їх поселено, як і наказано вашою ясновельможністю, тут поряд… На Викітці… Стежу за кожним кроком…
— А турки?
— Азем–ага взяв на службу.
— Умгу… Це добре… Однак їх треба остерігатися, бо вони про все доповідатимуть Азем–азі.