— Знайдеш! Як припече, то знайдеш і домашнім скажеш, де знайти! Не одного такого упертого бачив я!.. — зі злобою прошипів Юрась і гукнув до пахолків: — Гей, киньте його до ями, хай там ще посидить та подумає гарненько!
Не встиг чоловік і оком моргнути, як його поволокли до ями і штурхонули вниз, тільки загуркотів по драбині.
— Ну, хто згоден сплатити за себе викуп, мостиві панове? — похмуро промовив Юрась, звертаючись до в’язнів, що стояли ні живі ні мертві.
Двоє вийшло наперед. Мовчки вклонилися.
— Ну, що скажете?
— Не катуйте нас, ясновельможний пане, — пробелькотали задерев’янілими язиками. — Не сьогодні, то завтра за нас внесуть викуп!
— Гаразд! Лізьте до ями… А ви?
Ті, до кого було звернуте це грізне запитання, поопускали голови, ждучи найгіршого.
— Чого ж мовчите?
— Нічого нам казати, — промовив один. — Хоч убийте, а викупу не нашкрябаємо.
— Всипте йому!
Пахолки згребли небораку, повалили на сніг. Це був міцний широкоплечий городянин. Він опирався, брикався ногами, не дозволяючи роззувати себе, але його луснули кийком по голові, здерли чоботи і віддухопелили так, що бідолаха ледве дихав. Встати сам не зміг, його схопили за руки й за ноги і кинули, мов колоду, в яму.
Потім захекані пахолки взялися за другого…
Екзекуція тривала майже до обіду. Але вже безуспішно: у людей справді не було за душею нічого, і вони твердо стояли на своєму, бо знали, що тих, хто обіцяв що–небудь внести за себе, щоб уникнути катування, а потім не вносив, в наступні дні били ще жорстокіше.
Врешті залишився один — Семашко.
Юрась замерз і був злий від того, що зібрав, по суті, одну мізерію. Йому було шкода себе, що мусив, незважаючи на високий титул «князя і гетьмана», сам ось так стягувати чинш зі своїх підданих. Він проклинав долю, кляв землю, на якій йому судилося жити, кляв зубожілий, заляканий, затурканий безконечними війнами і нападами народ, яким доводилося правити… Десь у глибині серця іноді з’являлося почуття, схоже на жаль до його жертв, але коли він пригадував, що і він сам майже жебрак у порівнянні з іншими правителями — султаном, королем польським, царем московським, ханом кримським, цісарем австрійським, — це почуття зникало, як дим, а серце сповнювалося люттю. Тоді він ладен був посадити в яму всіх мешканців Немирова, на яких падала підозра, що у них могли бути хоч які–небудь коштовності, закатувати кожного другого, аби тільки наповнити ту нещасну бочечку, яку він тримає у себе в потайному місці… Одну бочечку!.. А в батька, гетьмана Богдана, таких бочечок було, як він не раз чув від знаючих людей, майже півсотні… І де поділося те багатство? Пройшло, як вода, через руки Виговського, його власні, Тетерині… Розвіялося, як ранковий туман, у вирі страшної боротьби, що розгорілася за Богданову булаву… А тепер він мусить витрушувати лахи своїх підданих, щоб, складаючи злотий до злотого, таляр до таляра, шеляг до шеляга, збити сяку–таку казну, аби хоч у порівнянні з Самойловичем не відчувати себе жебраком. При згадці про ненависного суперника його серце заколотилося як навіжене. Він люто ненавидів лівобережного гетьмана, котрого вважав одним з найголовніших винуватців свого незавидного становища і котрого, якби міг, не задумуючись, піддав би найжорстокішим тортурам… Його погляд упав на Семашка. Чоловік стояв осторонь від усіх, заглибившись у свої невеселі думки. Що ховається за його блідим високим чолом? Що наказав йому Сірко, посилаючи в Немирів до Астаматія? А може, не тільки Сірко, а й Самойлович причетний до його перебування тут?.. Може, це та ниточка, що допоможе розплутати весь клубок зради і підступу?
— Як тебе звати, запорожцю? — спитав він Семашка.
— Семашко Мирон, гетьмане.
— Звідки?
— Немирівський зроду–віку.
— Давно в Січі?
— Як тільки закінчив Київську колегію, так і гайнув за пороги, ясновельможний пане гетьман… Тож уже кільканадцять літ… Правда, з перервами.
— О, ти вчився в колегії? Я теж там учився…
— Я це знаю, гетьмане.
— А ще що ти знаєш про мене?
— Те, що й усі.
— Те, що всі знають, мене мало цікавить… А ось про те, чого ніхто не знає, крім тебе та ще двох–трьох осіб, я хотів би дізнатися…
— Я не розумію вас.
— Не прикидайся дурником… Ти вже знаєш, за віщо тобі всипали тут київ…
— Їй–богу, не знаю!
— З чим прислав тебе Сірко до Немирова?
— Я прибув сам, по власній волі… На зимівлю… Тут моя родина.
— Він наказав убити мене?
— Він нічого не наказував…