— Що розповідати, гетьмане?
— Сам знаєш, зраднику!..
— Не знаю.
— Ти хотів мене видати запорожцям? За скільки? Коли? Як?
Астаматій здригнувся, почувши таке обвинувачення.
— Це наклеп, гетьмане!
— Ні, не наклеп!.. Про що трактував віч–на–віч з запорожцем Семашком під час моєї відсутності?
— З запорожцем Семашком?.. Як звичайно. Познайомився, розпитав, що на Січі… Чого і чи надовго прибув… Він відповів, що прибув до сім’ї на зимівлю… Інших розмов у нас не було. Клянусь, як перед Богом!
— Брешеш, собако! Ти замишляв убити мене!.. Чому ж не доповів одразу про того січовика?
— Не встиг, ваша ясновельможність.
— Не встиг, не встиг… Підступні наміри виношував супроти мене — ось що!.. Хотів за мою голову купити собі прихильність запорожців та мерзенного поповича!.. Зраднику, чи ти відаєш, що чекає на тебе?
Астаматій посірів. Він знав, що Юрась — людина хворобливо підозрілива, несамовита в гніві і не зупиниться ні перед чим, аби вирвати у нього потрібне йому зізнання. Він раптом зі стогоном уклякнув на коліна, витягнув уперед голову, бо зв’язаних за спиною рук не міг простерти, і гаряче заблагав:
— Ясновельможний пане гетьмане! Ясновельможний пане гетьман!.. Не катуйте! Я сказав щиру правду! Хай буду проклятий, коли брешу! Хай западеться земля піді мною! Хай небо упаде на мою голову!..
— І небо упаде, і земля западеться! Можеш не сумніватися! — безжально промовив Юрась і гукнув на пахолків: — Гей, узуйте наказного в червоні сап’янці!
Астаматій розпластався на брудній підлозі, але два дужі пахолки схопили його, швиргонули на тапчан і заходилися гамселити кийками по підошвах, по п’ятах, по литках…
Варениця і Берендей стояли ні живі ні мертві.
Азем–ага незворушно стежив за катуванням. Для нього це було звичне діло.
Ненко похмуро дивився спідлоба, а Младен і Якуб поопускали голови і міцно зціпили зуби, терзаючись, що мимо своєї волі стали співучасниками гидкої справи.
Навіть Многогрішний знітився і завмер, бо йому раптом спало на думку, що може настати час, коли і його отак швиргонуть на цей страшний тапчан і «взуватимуть у червоні сап’янці».
Астаматій спочатку пручався, кричав, благав, а потім замовк і тільки беззвучно здригався, коли палиця особливо дошкульно вдаряла по найболючіших місцях.
Нарешті гетьман підняв руку. Пахолки миттю опустили закривавлені кийки.
— Ти щось маєш сказати, Астаматію? — Юрасеві очі горіли, ніби він насолоджувався муками своєї жертви.
— Я ні в чому не винен, — простогнав той кволо.
— А скільки ти привласнив коштовностей і золота, поки був наказним?.. Де те багатство?..
— У мене нічого немає. Ви ж це добре знаєте, гетьмане…
Юрась хижо усміхнувся.
— Брешеш!.. — І до пахолків: — Всипте йому ще — може, кийки розв’яжуть язика!
І знову посипалися удари. Коли Астаматій знепритомнів, Многогрішний зачерпнув у ківшик крижаної води і хлюпнув йому в обличчя. Астаматій застогнав, розплющив затуманені очі. Юрась вийшов з–за столу, нахилився над ним.
— Ну, тепер признаєшся?
Астаматій з натугою підняв велику чорну голову, плюнув прямо в тьмяні гетьманові очі.
— Убивця! Тварюка! Тьху!..
Юрась відсахнувся. Бридка гримаса спотворила його лице. Він витерся долонею, випростався і копнув ногою розпростерте тіло.
— Повісити! Негайно повісити!.. І хай теліпається на перекладині цілий тиждень, щоб усі бачили, як я розправляюся зі зрадниками і перекинчиками… І цього теж! — показав пальцем на полковника Вареницю.
Той зойкнув і впав на коліна.
— Пане гетьмане! Пане гетьмане! За віщо?
— Сам знаєш!.. Де приховав украдені коштовності? Признавайся!
Варениця заплакав, почав цілувати Юрасеві чоботи.
— Був гріх, ясновельможний пане гетьмане… Був гріх! Винен! Каюся! Тільки помилуй!..
— Де приховав украдене?
— Все покажу! Все!
— Ні, кажи зараз!
— Дома… У погребі, в правому кутку, за дверима… прикопане у глечику…
— Прикопав… У глечику!.. У–у, собака! — Юрась аж задихнувся від люті. — Що ж казати про інших, коли найближчі помічники — злодії, зрадники! О, горе мені! Горе!.. Батьку, хіба ти таких мав полковників? Богун, Кривоніс, Морозенко, Небаба… Лицарі! А це…
Він раптом забігав у нестямі по льосі. Очі його блискали божевіллям, губи кривилися у потворних гримасах душевного болю і ненависті, руки самі стискалися — аж хрускотіли суглоби пальців.