Златка сиділа якраз насупроти гетьмана і ледве торкалася їжі. Вона опустила очі, але весь час відчувала на собі пильний гетьманів погляд і від того знічувалась, як мала сіренька пташина серед степових трав, коли у високості пропливає жорстокий ширококрилий коршак. Мов крізь сон, чула вона, як за столом поволі наростав гамір, як пили за султана, за хана, за гетьмана, за перемогу над ворогами. Хміль ударив у голови — і спалахнули суперечки. Хтось затягнув пісню, але її не підхопили, бо гетьман мовчав.
Юрась пив нарівні з усіма, але, мабуть, не п’янів. Незвичайна блідість, що ще більше відтінювалася чорним оксамитом кунтуша, палаючі очі й рухливі тонкі пальці, що весь час перебирали пацьорки скатертини, лякали гетьманських старшин, які — і п’яні — не забували, за чиїм столом сидять. Тим більше лякали вони Златку, бо жіночим серцем вона відчувала, що подобається гетьманові, а це означало для неї страшну біду.
Дівчина то червоніла, то блідла. Вона вже добре знала, що цей сорокалітній чоловік, повелитель великого, але напівпустельного краю, — людина зла і жорстока, яка не терпить, коли йому хтось перечить. Жахливі крики катованих на майдані людей, трупи, що розгойдувалися вітром на шибениці, страх, що невидимою пеленою окутав весь Немирів, — все це було їй добре відоме. Тому її серце стискувалося від жаху за себе, за своє майбутнє. Всі надії на порятунок вона покладала на батька та на брата і вірила, що рано чи пізно вони зуміють визволити її і всю Арсенову родину з неволі. Але зараз, коли вона раптом зрозуміла, що подобається гетьманові, у неї майнула думка — а чи зможуть вони тепер зробити що–небудь для її порятунку? Чи не накаже гетьман відіслати їх з Немирова, і вона залишиться тут одна і беззахисна?
Їй стало так страшно під палючим поглядом гетьманових очей, що вона, хоч і була голодна, не могла ні їсти, ні пити. До того ж всі вже помітили ту увагу, якою наділив її гетьман, і з цікавістю зиркали на неї.
За столом завовтузився Многогрішний.
— Вип’ємо, панове–браття, за ту половину роду людського, яка приносить нам радість і втіху. За жіноцтво! За тих, хто є окрасою нашої сьогоднішньої вечері.
Дзенькнули келихи — загули п’яні голоси. І тут несподівано підвівся Юрась Хмельницький, обійшов стіл і зупинився біля Златки. Наповнив її келих вишневою наливкою, майже силоміць всунув у руку.
— Адіке… Яке гарне ім’я! Ніжне, ласкаве, мелодійне. Я п’ю за тебе, пташко далекого південного краю, яку доля закинула в наші суворі холодні степи. І ми вдячні їй, долі, за це, бо твоя присутність тут, Адіке, робить теплішою і затишнішою цю сумну і непривітну оселю, в якій доводиться мені зараз жити… Слово гонору, я за все життя не зустрічав більш красивої, ніжної, милої дівчини, як ти, моя південна трояндо! П’ю за тебе, Адіке, і сподіваюся, що й ти вип’єш за здоров’я твого гетьмана, який одиноко коротає тут своє життя і буде радий, якщо ти розділиш його самотність…
Всі затихли. Слова гетьмана були недвозначні і прозорі. Одно було незрозуміле: що пропонував гетьман цій молодій красивій туркені — своє тимчасове захоплення чи руку й серце?
Златка не знала, що сказати. Біля неї тремтіла, зіщулившись, Стеха. У мертвій тиші було чути лунке потріскування свічок.
— Ну, чому ж ти не відповідаєш, моя пташко? — Гетьман лівою рукою взяв Златку за підборіддя і заглянув дівчині в очі.
Але Златка мовчала, мов оніміла.
Тут підхопився Ненко, швидко заговорив по–турецьки, звертаючись більше до Азем–аги, ніж до гетьмана:
— Високоповажний пане гетьман, я не настільки володію вашою мовою, щоб відповісти на щойно сказані вами слова, але досить добре знаю її, щоб зрозуміти, що ви ображаєте мою сестру і мене…
Всі, хто розумів по–турецькому, а розумів багато хто, навіть сам гетьман, здивовано вирячилися на молодого турка, який посмів перечити гетьманові. У Азем–аги полізли на лоба чорні кострубаті брови. Многогрішний роззявив з подиву рота і так застиг, придуркувато кліпаючи віями. А Юрась Хмельницький довго стояв мовчки перед зніченою Златкою, але дивився суворо через її голову на красивого молодого агу, який своєю зовнішністю був дуже схожий на нього самого і якого він сам забажав мати у себе на службі.
— Ага розуміє, з ким говорить? — холодно спитав Юрась.
— Розумію, безперечно. І прошу вибачення за свої слова. Але я змушений вступитися за честь сестри…
За Ненком підвелися Младен і Якуб, та Ненко зробив ледь помітний жест рукою, щоб мовчали.
— Твоїй сестрі нічого не загрожує, — холодно відповів гетьман. — І ніхто тут не ображає її…