Залишивши Яцька біля коней, козаки ввійшли до хати…
Коло печі, де в челюстях горів жмут скіпок, стояла маленька згорблена бабуся. Худа, зморщена, одягнута в якесь лахміття, вона злякано тулилася до припічка, пропускаючи повз себе чотирьох незнайомців.
— Добрий вечір, матінко, — привіталися козаки, оглядаючи хату.
— Вечір добрий.
— А у вас не жарко, — сказав Палій, показуючи на клубки сивої пари, що викочувалися з рота.
— Нічим протопити… А в ліс іти несила вже… Є трохи соломки в клуні — ото й прокурюю, — тихо відповіла стара.
— То ви самі живете?
— Сама…
— Де ж ваша родина?
Бабуся помовчала. Схлипнула.
— Родина… Родинонька моя… Були в мене три сини і дві дочки… Були невістки, зяті, онуки… Повна хата людей була… А тепер одним–одна зосталася… Як палець… Мов Богом проклята… Нікого нема!
— Ясно. — Палій важко зітхнув, поглядаючи на закопчені облуплені стіни.
Стара витерла кінчиком темної хустини мокрі від сліз, роз’ятрені очі, запитала:
— А хто ж ви будете, люди добрі? Бачу — не Юраськові посіпаки…
— Ні, матусю. Ми запорожці… Здалеку забилися до вас… Гадаю, ви пустите нас переночувати? А коней ми поставили б до повітки, щоб ніяка собака не побачила.
— Ночуйте. Тільки ж душі не нагрієте. Та й пригостити вас нічим…
— Не турбуйтеся, матусю, — весело відповів Палій і повернувся до друзів. — Ану, хлопці, гайда по дрова! По солому! По воду!.. Коней — у хлів! Сакви — до хати!.. А я тут тим часом побалакаю з матусею…
За годину в печі палахкотіло сухе хмизяччя, а в чималому горшку булькотів пшоняний куліш, затовчений салом. Крім пшона і солонини, в козацьких саквах ще знайшлася хлібина і кілька головок часнику. Палій захалявним ножем покраяв хліб на шість рівних скибок, до кожної скибки поклав по зубку часнику, у велику череп’яну миску, яку стара внесла з комори, насипав кулешу, що дражнив ніздрі зголоднілих людей смачним запахом смаженого сала, і запросив усіх до столу:
— Матінко! Друзі! Пригощайтесь чим Бог послав… Ще коли б чарку оковитої — то й зовсім була б добряча вечеря!
В хаті стало тепло, затишно. Світліше запалахкотіла скіпа, і навіть закіптюжені стіни здавалися не такими похмурими, непривітними.
— Матінко, ви прожили в Немирові все життя, — сказав Палій, облизавши ложку і запхнувши її за халяву, поряд з ножем. — Тож, напевно, багатьох тут знали і знаєте?
— Не багатьох, а всіх, синку, — відповіла стара, витираючи сухою зморщеною рукою губи. — Може, хіба забула кого ниньки… Бог пам’яті вкоротив на старості…
— Колись я тут знавав одного чоловіка… Давненько, правда, це було. Либонь, років з десять чи й п’ятнадцять минуло, як бачив його востаннє…
— Хто ж це?
— Мирон Семашко… Знали?
— Звичайно, знала… Я всіх Семашків знала… Ще коли дівкою була, то з Мироновим батьком разом на вечорницях гуляла.
— От і добре… Мирон живий?
— А цього не знаю, голубе… А жінка його, Федоська, живе на Шполівцях.
— Так, так, Феодосія, — зрадів Палій. — То, може, ви проведете нас до неї?
— Голубе мій, я ледве додибую по заметах до криниці, а ти хочеш, щоб провела аж до Семашків… Це ж неблизький світ! Та тут по сусідству живе Сава Грицай, Федосьчин брат… До нього я, може, якось і дочовгаю. А він — чоловік молодий. Швиденько проведе вас до Семашків…
— І це непогано, — зрадів Палій. — Ходімо ж, матусю… Арсене, ти зі мною!
До Грицаєвої хати справді було недалеко. Обігрівшись і попоївши кулешу, стара швиденько дрібуляла по снігу, опираючись на палицю.
У вікнах не світилося. На стукіт бабусі ніхто не озвався. Тоді Палій торохнув кулаком по рамі — аж шибки забряжчали. І зразу ж почувся густий чоловічий голос, ніби господар, причаївшись, стояв за вікном.
— Кого лихий носить?
— Саво! Відчини! Це я!.. — прошамкотіла стара.
— Це ви, бабо Секлето? — голос прозвучав незадоволено. — І чого ви товчетеся серед ночі?
Двері відчинилися — на порозі вималювалась висока постать у довгій білій сорочці.
— А це хто з вами, бабо Секлето? — злякано відсахнувся господар, норовлячи швидше зачинити двері.
Та Арсен миттю просунув у щілину ногу, плечем натиснув на двері і ввійшов до сіней. Палій поспішив заспокоїти чоловіка.
— Не бійся, господарю! Впускай до хати. Я Семашків товариш.
— Ви знаєте Мирона Семашка? — недовірливо прогув у темряві сіней голос.
— Ще б пак! Однокашники по колегії.