— Ось як! Тоді заходьте…
Палій повернувся до старої, сказав:
— Матусю, самі добіжите додому чи провести? Бо ми тут трохи затримаємося…. А зустрінете кого — про нас анічичирк!
— Сама, добродію, сама дошкандибаю якось… І не сумлівайтеся — мовчатиму як риба!
Коли за старою скрипнула хвіртка, Палій і Звенигора причинили сінешні двері.
— В хаті вже сплять? Не побудити б…
— А ми зайдемо в хатину, — відповів господар. — Почекайте хвилинку, я принесу вогню…
Незабаром він вийшов зі свічкою і завів пізніх гостей до невеликої холодної кімнати поруч з коморою. Тут пахло сухим зіллям, мишами і пусткою.
Поставивши свічку на стіл, змів ганчіркою з широкої лави пилюку, запросив:
— Сідайте… Що вас привело до мене в таку пізню пору?
Сава дивився прямо і твердо. В його погляді все ще таїлася недовіра. Це був міцний чоловік років тридцяти. З–під білої сорочки випиналися широкі м’язисті плечі. Кучма густого чорного волосся закривала йому півлоба і надавала обличчю суворого виразу. Було видно, що він стривожений незвичайними відвідинами незнайомців і нетерпляче жде відповіді на своє запитання.
— Друже мій, — Палій говорив м’яко, довірливо, намагаючись і голосом, і виразом очей заспокоїти господаря хати, — ми прибули аж із–за Дніпра… Тож повинен розуміти, що привело нас сюди не одне бажання побачитися зі своїм старим товаришем… Привела нас у Немирів дуже важлива справа, зв’язана з життям і волею близьких нам людей. А щоб їх визволити, нам потрібна допомога. Ось чому ми хочемо зустрітися з Мироном Семашком. Гадаю, він допоможе нам зробити те, заради чого ми сюди приїхали.
— Він вам не допоможе.
— Чому?
— Він сам потребує допомоги…
— Тобто?
— Люди Юрка Хмельницького схопили його і кинули до тюрми.
— За віщо?
— А хто зна… Мабуть, за те, що запорожець, а також за те, що колись мав грошенята. Сестра вже носила, але Мирона не відпустили. Юрась каже — небезпечний злочинець… Запорожець!
— Гм, ось як! — Палій замислився. — Що ж його робити? А я такі надії покладав на Мирона… А тут, виходить, не він нам, а ми йому повинні допомагати. А нам так потрібні очі, щоб знати, що діється в Немирові, зокрема в оточенні гетьмана.
Сава випростався. Полегшено зітхнув.
— Тепер я все розумію… Здається, я зможу вам допомогти. З однією умовою… Якщо ви допоможете визволити Мирона.
— Друже мій, давай нічого не обумовлювати, — сказав Палій. — Мирон — мій давній приятель, і справа моєї честі допомогти йому! Але… сам знаєш: іноді не все можеться, що хочеться.
— Гаразд. Я згоден. Думаю, що зараз, не відкладаючи до ранку, ми сходимо до Феодосії, Миронової дружини, а моєї старшої сестри. Може, вона дізналася що–небудь новенького про Мирона… Там і домовимося про все.
Їх було в хаті п’ятеро: три пропахлі морозом чоловіки, Савина сестра Феодосія та її п’ятнадцятилітній син.
Сиділи на лавах та ослонах навколо великого столу, застеленого білим настільником. У темному бронзовому підсвічнику палахкотіла свічка. По кімнаті розливалися приємні пахощі воску. Жовтаво–зелений вогник злегка коливався від дихання людей і кидав на стіни розпливчасті, мерехтливі тіні.
Взаємне довір’я було встановлене зразу ж, як тільки гості, переступивши поріг, привіталися з господинею.
— Я вас добре пам’ятаю, пане Семене! — сказала Феодосія, міцно, по–чоловічому потискуючи Палієву руку. — Лише один раз ви завітали до нас літ дванадцять чи й більше тому — це було ще в старій хаті, у свекрів, але ми з Мироном частенько згадували той ваш приїзд. Гарно ви тоді з Мироном співали!..
— Було таке, було! — зрадів Палій, розглядаючи ставну, красиву молодицю років тридцяти п’яти. Правду кажучи, він її мало пам’ятав, молоденьку тоді, тендітну Миронову дружину, але те, що вона не забула його, полегшувало справу. — І мушу сказати, що з того часу ви погарнішали, ба навіть помолодшали, пані Феодосія!
Жінка сумно усміхнулась.
— Де вже там… За вами переживаючи — і погарнішаєш, і помолодшаєш… Сідайте, прошу!
Розмова зразу ж набрала потрібного напрямку. Палій і Звенигора розповіли про мету свого приїзду. Не приховали і того, що затримуватися у Немирові не мають наміру.
— Тільки визволимо своїх — і гайда назад!
— Я бачив валку переселенців, — втрутився молодий Семашко. — Мабуть, і ваші були серед них.
— Де ти їх бачив? — швидко запитав Палій.