— На Викітці.
— Отже, ти буваєш у дворі гетьмана?
— Буваю. Я ношу батькові їсти.
— Це добре… Ось хто може все вивідати! На хлопця менше звертають увагу. Він прослизне там, де нашому братові, дорослому, і носа показувати небезпечно… Гадаю, завтра ти розповіси нам більше?
— А чому ж? Розповім, — серйозно відповів хлопець.
— От і добре. Будеш нашими очима, друже мій, тобто нашим таємним вивідачем… А що з батьком?
— Батька кинули до ями…
— До ями? Якої ями?
— Гетьман наказав у себе на подвір’ї викопати глибочезну яму, яка заміняє тюрму. В ній завжди повно в’язнів… Кидають туди і за провини, і без провин… Дізнається Юрась, що у кого–небудь є гроші, — бідолаху миттю схоплять і запроторять до ями! І кожного дня б’ють киями по підошвах ніг, аж поки родичі не принесуть викуп або в’язень не сконає від голоду, холоду та побоїв… Батька теж б’ють… Кожнісінького дня…
На очах у хлопця заблищали сльози. Як і мати, він був чорнявий, міцний, з виразними і красивими рисами обличчя. Над верхньою губою у нього рясно висіявся темний пушок.
— Ну, ну, Васильку, не плач. Ти ж у мене — козак, — обняла його за плечі мати.
— Визволимо твого батька! — стукнув кулаком по столу Сава. — Якщо вже на те пішло, то я скажу: є в мене хлопці відчайдушні. Такі, що й чортові роги скрутять!.. Чекаєм весни — готуємо зброю, підбираємо надійних людей. Та бачу, до весни далеко! Доведеться ще зимою полякати трохи татар і Юраська Хмельниченка, щоб пам’ятали, на чиїй землі живуть, кляті!.. І вас гурт, — звернувся він до козаків. — Це вже немало! Таким загоном щось можна зробити.
— А про ваших рідних я вже сама вивідаю, — сказала Феодосія, звертаючись до Звенигори. — Жінці зручніше зробити це… Та й Василько не дріматиме.
— Спасибі, паніматко, — подякував Арсен.
У нього зародилась надія, і на серці стало легше. Від тепла і передчуття того, що все складається якнайкраще, на схудлому, обтягнутому засмаглою шкірою обличчі заграли рум’янці, а в сірих очах, замість холоду і суворості, з’явився вираз лагідності й тихої задуми.
Залишилося з’ясувати ще одне: де зупинитися козакам? Феодосія зразу ж запропонувала свою господу, досить простору і, на перший погляд, зовсім не бідну. Але Палій заперечив:
— Якщо за Мирона вимагають викуп, то кожної днини до вас можуть завітати непрохані гості. Що вони скажуть, коли застукають нас тут?.. Спочатку я й сам мав намір зупинитися у вас, паніматко, а тепер бачу — не можна. І для вас буде неспокійно, і для нас небезпечно… Хатина баби Секлети — найзручніше пристановище: на околиці, біля самого лісу, далеченько від сусідів. Для коней є повітка, а в ній — трохи сіна і соломи… Тож перебудемо якийсь день там.
На тому й порішили.
Уже проспівали другі півні, коли три постаті вийшли з двору Семашків і, пересвідчившись, що на дорозі — жодної живої душі, пірнули в синю морозяну ніч.
Кілька днів ні молодий Семашко, ні Феодосія, ні Сава Грицай не приносили нічого втішного, бо не могли пробратися на Викітку. Юрась Хмельницький всюди поставив посилену варту. Що діялося за частоколом фортеці, ніхто не знав. Однак жителі Немирова здогадувалися, що там чиняться криваві допити і катування.
Арсен Звенигора не знаходив собі місця. Кожного вечора, коли прибігав Семашко або Сава без достовірних вістей, він у безсилій люті стискував кулаки. Його гнітила невідомість. Він ладен був зразу, негайно напасти на укріплення, бо вичікування завдавало йому неймовірних душевних мук. Розпалена уява малювала одну картину страшнішу за іншу. Особливо переживав він за Златку і Стеху. Що з ними? Де вони? Як поведуться з ними люди Юрася і сам несамовитий гетьман?
Його підтримував Роман. Однак Палій не схвалював їхнього гарячкування.
— Поспішиш — людей насмішиш, — казав він. — Хіба можемо ми такими нікчемними силами нападати на тисячну залогу? Це ж божевілля! Поки ми не матимемо надійного зв’язку з твоїми, Арсене, доти…
— А поки дочекаємося зв’язку, буде пізно!
— Що ж ти радиш?
— Ми самі повинні встановити зв’язок!
— Як?
— Я проберуся таємно на Викітку…
— Легко сказати!
— А чекати ще важче!.. Якщо і сьогодні не буде нічого нового, я вночі піду до замку.
Перед вечором прибігли схвильовані Василь Семашко та Сава Грицай. Всі кинулись до них. Навіть баба Секлета злізла з печі.
— Ну?
— Татари виволокли чотири трупи із замку і кинули в ополонку на Нижньому ставу!