«Справді, могила, — подумав Арсен, мацаючи пальцями по холодній стіні, яка вгорі взялася тонким льодком. — І потрапив я в неї завдяки своєму старому знайомому — Многогрішному! Цікаво, якої то він заспіває завтра? Невже катуватиме?» Він обережно ліг поряд з Мироном Семашком, притулився до нього щільніше, і вони ще довго гомоніли, аж поки перед ранком їх не зморив сон.
Для багатьох у Немирові та ніч була тривожна.
Своєю несподіваною появою в господі гетьмана Арсен відвернув на якийсь час грозу від Златки, і страшний вибух гетьманської люті упав на нього.
Як тільки Свирид Многогрішний з дозорцями вивів Звенигору, Юрась окинув важким поглядом присутніх, довше, ніж на інших, зупинився на Златці й Стесі і, нічого не сказавши, рвучко вийшов до сусідньої кімнати.
Гості почали розходитися.
Младен, Якуб і Ненко повели дівчат додому.
Господа опустіла. Один Азем–ага мовчки сидів на лаві край столу, підперши важку нижню щелепу кулаком.
Згодом повернувся Многогрішний, примостився на другому кінці столу, і так сиділи вони, кожен думаючи про своє, аж поки скрипнули двері і нечутною ходою ввійшов Юрась Хмельницький.
Многогрішний підхопився як опечений. Азем–ага підвівся повільно, статечно, але вклонився шанобливо.
Обидва поштиво ждали, що скаже гетьман.
Юрась зупинився посеред покою, поманив пальцем своїх підручних і, коли ті наблизилися, наповнив вином три келихи.
— За вас, моїх вірних і відданих друзів і помічників. За ваше здоров’я!
— Спасибі, — коротко промовив Азем–ага.
— За здоров’я ясновельможного пана гетьмана! — вигукнув Многогрішний.
Випили.
Витерши рукою вуста і віддихнувшись, Юрась поставив келих, підвів голову.
— Здається, я сьогодні п’яний і наробив дурниць, — тихо промовив він, ніби відповідаючи на якісь свої думки.
— Що ви, що ви, пане гетьман! — замахав руками Многогрішний. — Кожне ваше слово було розумне і достойне!
— А–а!.. — Юрась скривився. — Помовч, Свириде! Виконавець із тебе сумлінний, а радник нікчемний… — і звернувся до турка: — Що ти скажеш, Азем–ага? Як розмалюєш мене у своєму донесенні великому візирові про цей вечір?
Азем–ага і бровою не повів, почувши не натяк на його таємну роль наглядача за кожним словом і вчинком гетьмана, а пряме ствердження цього. Відповів розважно:
— Я приєднуюся до думки Свирида–аги. Ви поводились достойно, як і личить вірному підданому падишаха. А щодо тієї дівчини, то ось що скажу… Якщо ваші наміри серйозні, мій повелителю, то, звичайно, треба писати і кам’янецькому паші, і великому візирові, і муфтію, і навіть самому падишахові. Гадаю, у них не буде причин заперечувати проти такого шлюбу. Адже він скріпить ваш союз з високою Портою… Наскільки мені відомо, ваш батько гетьман Богдан одружив свого старшого сина Тимоша з дочкою молдавського господаря Василя Лупула — Розандою, щоб скріпити військовий союз двох держав. То чому б вам не скріпити союз наших держав шлюбом з туркенею?.. Сам Аллах освятить його!
— Ні! — вигукнув Юрась. — Про ту дівку не може бути й мови! Вона образила мене! То була моя хвилинна слабість, якої я стидаюся зараз… Я прожив сорок років одинаком і залишуся самотній до самої смерті… Видно, судилося мені не зазнати родинного щастя, а всього себе віддати тому ділу, за яке ми тут спільно кладемо сили й життя!
— Отже, ви відмовляєтесь від неї?
— Для себе — так. Відмовляюсь!.. Але я не можу пробачити їй і її родичам тієї ганьби і того сорому, яких я зазнав сьогодні… Я…
В цю мить у сінях загупали. Юрась обірвав мову.
— Хто там?
Многогрішний відчинив двері. Із клубків холодної сивої пари до світлиці вступили дві засніжені постаті. Ввійшов Младен у супроводі незнайомого турецького чорбаджії.
Младен вклонився.
— Чауш кам’янецького паші Омар–агли, ваша ясновельможність! — виголосив він. — Щойно прибув у супроводі загону охорони з Кам’янця з важливим листом від великого візира.
Юрась Хмельницький і Азем–ага миттю встали з–за столу, підійшли до чауша. Той низько вклонився, витягнув з–за пазухи цупкий сувій і мовчки простягнув Азем–азі.
— Що там? — нетерпляче запитав Юрась, заглядаючи через руку Азем–аги на жовтуватий аркуш, помережаний красивою турецькою в’яззю. В душі він боявся вістей з Кам’янця і Стамбула, бо кожна з них так або інакше могла торкатися його особи і його майбутнього, яке здавалося йому дуже непевним.