Выбрать главу

— Але ж хтось мусить знати! — втрутився Младен. — Де була варта?

— Варта нічого не знає, — подав голос мурза Кучук і згорда кинув погляд на розгублених і пригнічених турків. — Після півночі біля воріт стояли мої люди, і жоден з воїнів не помітив нічого підозрілого.

— Але ж не нечистий дух виніс їх із посаду, мурзо! — раптом люто гаркнув Юрась. — Ти перший мусиш дбати за безпеку міста і всіх нас!.. Якщо піде так і далі, то одної ночі, чого доброго, викрадуть не тільки наречену гетьмана, а й самого гетьмана!

Він розлютувався не на жарт. Зблід. З рота бризкала слина. Палаючі очі метали блискавки. Права рука судорожно шарила біля боку, де мала бути шабля, але не знаходила її.

Ніхто ще не бачив гетьмана таким схвильованим і гнівним. І головне, його схвильованість і гнів здавалися цілком природними й щирими.

Ненко переглянувся з Младеном. В очах посивілого воєводи стояла безмірна туга. Йдучи сюди, він сподівався, що Златка тут, що викрадення її і Стехи — діло рук гетьмана. Тепер же він не знав, що й думати. Якщо правда, що кримчаки взяли ясир, то можна гадати, що вони могли викрасти і дівчат, тим більше, що стара Звенигориха і дід Онопрій в один голос твердять, що напали на них татари.

Мурза Кучук намагався виправдатися, але Юрась не захотів його слухати, і мурзі не залишалося нічого іншого, як відійти до вікна і, склавши на грудях руки, заглибитися в свої думки.

А думав він про те, що ніхто з присутніх, крім нього, не знає правди. Гетьман гадає, що в цю мить Свирид Многогрішний везе дівчат у Кам’янець і там передасть кому потрібно. Азем–ага, напевне, думає те ж саме, бо навряд щоб Юрась утаїв від нього цю свою затію… І не знають вони, що Кучук–бей обвів їх обох навколо пальця, що одна з дівчат у цей час у супроводі Чори і вірних сейменів верстає шлях у зовсім протилежний бік — на схід…

В серці Кучук–бея клекотіла радість. Уявивши, як розлютується — на цей раз не удавано, а насправді — гетьман, коли дізнається про це, він ледве стримав зловтішну усмішку.

Тільки Азем–ага був незворушний, хоча в душі дивувався умінню гетьмана вдавати із себе невинне ягнятко.

— Треба кинути всіх людей на пошуки, — сказав Ненко. — Не гаючись!

— Так, ми кинемо всіх на пошуки, — погодився гетьман. — І передусім — у погоню за Газі–беєм… Думається мені, що дівчата не поминули його рук.

— Я поїду! — вигукнув Ненко. — Дайте мені загін воїнів!

— Ні, поїду я! — раптом виступив наперед мурза Кучук. — Моя провина, що варта нічого не помітила, тож я і мушу спокутувати її… Клянусь Аллахом, якщо дівчата викрадені Газі–беєм, йому непереливки будуть!.. Я відберу їх і привезу до Немирова!

Юрась мовчки хитнув головою, і Кучук швидко вийшов з покою.

— А ви, — гетьман глянув на Ненка, Младена і Якуба, — переверніть увесь Немирів! Не виключена можливість, що дівчата десь тут.

Коли всі вийшли, він повернувся до Азем–аги:

— Дорогий мій Азем–ага, тобі ж доведеться прослідкувати, щоб ніхто не кинувся вслід за Многогрішним… І щоб взагалі всюди був належний порядок…

— Гаразд, гетьмане, — коротко відповів Азем–ага і, не поспішаючи, з незалежним виглядом вийшов надвір.

9

У Немирові пошуки ні до чого не привели. Надвечір повернувся Кучук. З його слів і зі слів його людей виходило, що Газі–бей, набравши по дорозі бранців і бранок, швидко зник у дикому полі, де хуртовина замела всі сліди. Отже, мурза теж повернувся ні з чим.

Зрозумівши, що більше сподіватися ні на що, Младен і Ненко вирішили, поки не пізно, рятувати Арсена. З цією метою Ненко розшукав хатину, де переховувались Арсенові друзі, і розповів про те, що трапилося з козаком та дівчатами.

Палій дав наказ виступити. Коли стемніло, загін запорожців таємно пробрався до руїн старої кам’яної церкви, що стояла неподалік од Викітки. Ненко розшукав на Шполівцях Іваника і попередив, щоб усі дубовобалчани, хто захоче тікати з Немирова, тримали напоготові коней.

Незабаром до церкви прибув Сава Грицай зі своїми людьми.

— Все готово? — спитав Палій. — Драбини з вами?

— Так. П’ять драбин… У кожного — пістоль, а то й два. Ятагани та ножі… Все готово, — відповів Сава.

— Скільки привів людей?

— Зі мною — двадцять п’ять…