Витягли його з ями тільки на другий день.
До того часу переляканий Азем–ага перевернув усю Викітку і весь Немирів, послав кінні татарські загони в степ, гадаючи, що Хмельницький утік. Але все даремно. Гетьман зник, як у воду впав. Татари повернулися теж ні з чим: сніговій замів усі стежки й дороги, всі людські й звірячі сліди… І тільки тоді, коли хтось із гетьманських охоронців, бредучи двором, зачепився за приметений снігом труп вартового, Азем–ага здогадався заглянути в яму. Його подиву й радості не було меж: там один–однісінький на купі соломи лежав, скоцюрбившись, гетьман і тихо стогнав…
НА РУЇНАХ
Коли після півночі втікачі зібралися нарешті в умовленому місці, під захистом високих земляних стін старовинного городища, де був хоч сякий–такий затишок від сніговію, ніхто навіть не підозрював, скільки людей вирушило в путь. Думали передусім про те, щоб якнайдалі від’їхати від міста і не навести на слід погоню. Їм пощастило: хуртовина не вщухала два дні і швидко позамітала їхні сліди.
І тільки на кінець другого дня, коли в якомусь розореному хуторі, де бовваніло кілька запустілих хат, зупинилися на нічліг, Арсен і Палій обійшли всі підводи. Виявилося, що з ними їхало, включаючи тих сміливців, які разом із Савою Грицаєм тікали з Немирова, та дубовобалчан на чолі з Іваником, сто сімдесят чоловік. Це вже був чималий гурт людей, котрих об’єднала спільна мета — втекти з–під влади турків і несамовитого Юрася Хмельницького. Всі вони з першого ж дня почали дивитися на Палія, оскільки він був полковником козацьким, як на свого ватажка і прислухатися до кожного його слова.
Полічивши людей і дізнавшись, скільки харчових припасів — борошна, крупи, пшона, м’яса і солонини — везуть вони з собою, Арсен і Сава стурбовано глянули на Палія.
— Що будемо робити, батьку Семене? Припасів усього на тиждень… Ну, якщо підтягнути животи, на два… А до весни ж далеченько! — сказав Арсен. — А для коней зовсім нічого немає…
— І куди прямуємо? Люди мусять знати, — додав Сава.
Вони стояли осторонь від валки. Перемерзлі люди почали збирати сухе гілляччя для вогню і здирати з уцілілих хлівів солом’яну покрівлю, щоб погодувати коней. Жінки і діти метнулися по хатах. Молодий Семашко з матір’ю та Яцьком зніс із саней тяжко хворого батька, який гаснув на очах.
Палій замислено дивився на холодні, засніжені простори, де спадали сині сутінки, на стомлені постаті людей, і глибока задума затьмарювала його обличчя.
— Зараз у нас єдиний шлях — на північ, на Полісся, — сказав він. — Такий наказ Сірка… А звідти — до Києва. Ми повинні попередити київського воєводу про те, що турки готують на місто напад… Гадаю, за тиждень доберемося туди.
— Хто нас там жде на Поліссі? — розчаровано промовив Сава.
— То, може, ти запропонуєш щось інше?
— Та ні.
— У нас іншого вибору нема. Доберемося до Києва, а там видно буде, що робити, — сказав Палій. — Серед своїх людей не пропадемо… А харчі треба берегти.
Увечері їх покликали до Семашків: Миронові погіршало. Крім того, що в нього розпухли і почорніли ноги, почалася ще сильна пропасниця. Його поклали на теплій лежанці, прикрили кожухом, але чоловікові було все одно холодно — від дрижаків не попадав зуб на зуб. І син, і дружина, і дві маленькі доньки не відходили від хворого.
Коли Семен Палій, Арсен і Сава зупинилися біля його узголів’я, Мирон розплющив очі, слабко усміхнувся.
— Помираю я, друзі мої, — почувся його тихий голос. — Доконали прокляті яничари… Доконали, хай їм біс! Спасибі тобі, Семене, друже мій давній, за те, що порятував мене з друзями своїми… Що помру я не в тій смердючій ямі, а серед своїх людей: на руках у моєї любої Феодосії та дітей дорогих… Спасибі вам, друзі мої.
Губи його посмагли, а очі горіли страшним болем. Видно, боліло у нього не тільки тіло, а й душа. Він метався на облупленій, давно не біленій лежанці чужої запустілої хатини і щохвилини просив пити. Феодосія і діти подавали йому череп’яний кухоль, і він цокотів об нього зубами.