— Ну, винні не тільки вони, — вставив Арсен.
— Авжеж не тільки вони, — погодився Палій. — Але в першу чергу — вони!.. Пригадаймо: Юрко Хмельницький двадцять років тому володів обома берегами Дніпра і мав шістдесят тисяч козаків, крім запорожців. А міг би мати сто двадцять або й більше! Аби тільки гукнув клич… А що має тепер через свій дурний розум? Тисячу яничарів, татар, волохів та сотню своїх гультіпак… Він один з винуватців поразки українських та московських військ у війні з шляхтою, внаслідок чого в Андрусові Україна була розділена по Дніпру між Москвою та Польщею. І якщо Лівобережжя вистояло, вижило у вирі лихоліття, то Правобережжя геть витовкли кримчаки, шляхта, яничари та свої ж таки дурноверхі гетьманята… А Петро Дорошенко! Здається, не дурний, а не вистачило кебети возз’єднати Правобережжя з Лівобережжям. Все було майже готове, коли він прийшов з військом на Полтавщину і лівобережні полки ось–ось мали вручити йому гетьманську булаву. Так ні ж! Одержавши звістку з Чигирина, що жінка скочила за пліт з молодим козаком, покинув військо на брата і помчав стрімголов карати зрадницю. І все знову розсипалося. І знову почалися міжусобиці, чвари, аж поки турки, покликані ним, не доконали Правобережжя… Ні, що не кажіть, а самі вони, гетьмани, винні, що так сталося… Та нам від цього не легше…
Він підвівся, заглянув на піч, де притихли діти.
— Що, любі мої голуб’ята, тепленько вам тут?… То й ростіть на здоров’я! Бо на вас уся надія наша… Прощавайте!
Козаки вийшли з хати.
Другого дня надвечір, їдучи по бездоріжжю широкою долиною Унави, а потім — Ірпеня, валка прибула до невеликого мальовничого села Новосілки, яке розкинулося на низовинній терасі річки, побіля озера Рокитного.
Ще здалеку почувся гавкіт собак і церковний дзвін. Подорожні не вірили своїм вухам: невже їм це вчувається?
Але ні — з димарів багатьох хатин в’ються сизі вечірні дими, дзвін справді бомкає з невеличкої дерев’яної церковці; собаки, помітивши чужинців, завалували ще дужче, і на їхній гавкіт з хатин виходили люди.
— Аж дивно, — сказав Палій. — Це перше село, що зберегло ще в собі людський дух!
Вони звернули з лугу, в’їхали на чималий вигін і зупинилися перед церквою. До них почали підходити дядьки в свитках, кожухах і високих баранячих шапках–бирках, з цікавістю розглядали змучених далекою дорогою втікачів, серед яких було чимало хворих. Почувши гул голосів та іржання коней, з церкви видибав старенький попик у темній рясі поверх кожушини і з невеличким срібним хрестом на грудях. Палій і Арсен підійшли до нього і попросили благословення. Попик осінив їх своїм перстом і дав поцілувати хреста.
— Панотче, ми хочемо знайти у вас притулок на ніч. Люди перемерзли, зголодніли, багато хто заслаб, усім потрібен відпочинок, — сказав Палій, випереджаючи десятки запитань, що сипалися з усіх боків.
— Бачу, бачу, добрий чоловіче. І хоча в селі залишилася тільки третина людей з тих, що жили тут ще десять років тому, ми зможемо дати притулок цим нещасним, — відповів священик і зразу ж наказав парафіянам взяти на ночівлю по сім’ї прибулих.
Уперше за багато тижнів змучені подорожні відчули тепло обжитих хат і добрих сердець.
— М–м–м, панове, жию, мов кіт у масляну, — заявив Спихальський, наминаючи гарячі пампушки і запиваючи холодною ряжанкою, коли Арсен з Палієм і священиком зайшли до хати, де зупинився пан Мартин разом із сім’єю Іваника. — Ех, була б моя воля, зостався б я тутай до весни, панство, то не мав би горя!
— А що, це думка, знаєш–маєш! — підхопив Іваник. — Чуєш, Зінько? Зостанемося тут? Бо куди ж нам іти — в Дубовій Балці все спалено, не залишилося ні кола ні двора… А тут, я бачив, є пустки. Якщо громада дозволить, можна і поселитися в якій–небудь… Під боком — річка, ліс, луг, поля. І для нас шмат знайдеться, щоб навесні зорати та засіяти.
Арсен переглянувся з Палієм. У нього теж промайнула думка, що було б непогано прилаштувати тут своїх. Бо йому доведеться мандрувати далі, на Запорожжя. А там — на розшуки Златки і Стехи…
Палій розуміюче кивнув головою. Шепнув:
— Я сам думав уже…
За столом у священика він повів мову про поселення втікачів. Розказавши панотцеві про втечу з Немирова, про страшне спустошення, яке вони бачили всюди на своєму шляху, про те, що їм, кільком козакам, доведеться ще їхати з важливими вістями в Київ і на Запорожжя, Палій попросив: