Хан глянув на свій розшитий халат, на м’які чирики — і сором з новою силою пронизав його серце. На кого він схожий? Як насміхатиметься з нього султан Магомет, коли його вивідачі, котрі запрудили весь Крим, донесуть йому про ганебну втечу хана.
Однак роздумувати було ніколи. За півгодини козаки будуть тут!
— Вперед! — гукнув хан і перший помчав на Яйлу.
Пізно ввечері дістався до Ялти і, кинувши поводи слугам, збіг по трапу на галеру. Тільки тут відчув себе в безпеці і трохи заспокоївся. Кожної миті галера могла відчалити од берега і вийти у відкрите море, де вже ніхто не зможе наздогнати її. Але після недовгих роздумів хан скасував свій наказ відчалювати і вирішив заночувати в ялтинській бухті.
Поволі до нього поверталася здатність тверезо мислити. Страх за власне життя зник, і він почав думати про те, як зібрати військо, щоб дати Сіркові відсіч. Переодягнувшись у військовий одяг, причепивши до боку шаблю, а за пояс застромивши пістолі, він знову відчув себе ханом, а не втікачем, і його голос, коли він почав віддавати нукерам накази, набув колишньої сили і впевненості.
— Спасибі тобі, Газі–бей, за вчасне попередження! Ти врятував нас усіх, — поблажливо поплескав Мюрад–Гірей по плечу стомленого і прибитого горем салтана. — Про твоїх діток потурбуються. А ти зараз, незважаючи на втому, скачи в Алушту, піднімай людей. Хай усі, хто має коня і шаблю, їде на Яйлу! Звідси ми ударимо по козаках! Нехай алуштинський бей розішле гінців по узбережжю аж до Кафи з моїм наказом збиратися на Яйлі, а сам завтра опівдні прибуде з військом до витоку Салгіру. Звідти — долиною — ми підемо на північ і погромимо мерзенних гяурів!
До пізнього вечора хан розсилав у всі боки гінців і вивідачів і тільки далеко за північ, вкрай знесилений, зайшов до себе в каюту і важко впав на широку, застелену розкішним барвистим килимом тахту.
На другий день у стан Сірка на березі Сиваша почали прибувати цілі валки колишніх невільників і невільниць. Чоловіки, озброївшись татарськими луками і шаблями, допомагали запорожцям стерегти бранців, яких було майже стільки ж, як і визволених невільників. А жінки й дівчата, а також туми, тобто діти, котрі народилися у невільниць, гнали отари овець, табуни коней і череди худоби. Ця військова здобич вкрай була необхідна для зворотного походу козацького війська, бо давала в дорозі м’ясо, молоко, сир.
В суботу вранці повернувся загін, що ходив під Козлов.
Не встигла улягтися радість від зустрічі і щасливого завершення походу, який закінчився погромом багатого приморського міста і визволенням багатьох сотень невільників, як на південному сході знялася курява: прибув кафський загін.
Сірко радів: розгромлено пів–Криму, визволено тисячі людей, захоплено багато полонеників, на яких згодом можна буде виміняти ще кілька тисяч невільників. Такого успішного походу запорожці не робили з часів Сагайдачного!
Коли б повернувся загін з–під Бахчисарая, то й додому пора!
Біля Сіркового намету, розбитого на невисокому горбі, стоїть бунчук. Кошовий наказав джурі слідкувати за тінню і відзначати її камінцями. Сонце підбивається все вище і вище — і тінь стає коротшою. Ось–ось вона впаде на полудневу відмітку…
Сірко починає хвилюватися. Чому досі не повертається загін з–під Бахчисарая? Невже трапилося з ним щось лихе? Невже Семен Палій, котрий замінив загиблого Шумила, не зрозумів його наказу?
Правда, до Бахчисарая трохи далі, ніж до Козлова чи Кафи. І населений той південний край густіше — отже, і опір ворога міг бути сильніший… Та все це не виправдання! Наказ про повернення в суботу опівдні був категоричний, і виконати його потрібно будь–що!
Чому ж затримується Палій?
Сірко стоїть на горбі, перед наметом, і вдивляється в далину, в блідо–голубий, розпечений нещадним південним сонцем обрій. Але його старі, вицвілі очі не бачать там нічого, крім хвилястого марева.
Поряд з кошовим стоять отамани і значні козаки. Всі вони не набагато молодші за Сірка, і кошовий теж не дуже покладається на їхній зір. Вся надія на молодого джуру.
— Ну, Івасю, пильно дивись! — наказує молодикові. — Не видно?
Той аж шию витягнув, аж навшпиньки піднімається — обводить поглядом далечінь.
— Здається, їдуть! — радісно вигукує він. — Ген–ген знялася хмарка на видноколі!
Голос його ще невпевнений: адже то, може, вихор здійнявся!
Та хмарина росте, шириться — і сумнів зникає.