Той зворотний похід приніс їхньому загонові велику здобич: у степових улусах козаки захопили табуни коней, отари овець, визволили сотні невільників і невільниць, а на Чатирлику взяли в полон мурзу Ізмаїла з усім його родом.
Та це не тішило Арсена і його друзів: в їхніх серцях погасла остання надія, бо не знайшли вони тих, кого шукали. Ніхто не знав і не чув про дівчат, отже, втрачався останній слід…
Становище було справді складне. Відрізані від своїх, вони могли стати легкою здобиччю хана. Але ж хто міг передбачити, що Мюрад–Гірей так скоро оговтається після погрому, збере військо і навіть почне переслідувати запорожців?
— Може, пробиватися через Перекоп? — невпевнено промовив Звенигора. — У перекопського бея, гадаю, не більше сили, ніж у нас… І якщо ми раптово вдаримо…
— Ні, ні, — рішуче заперечив Палій, — через Перекоп ми не проб’ємося! А якщо і проб’ємося, то загубимо половину людей… Та навіть не в цьому річ. Не забуваймо, що кошовий жде нас, жде на нашу допомогу. Він змушений або ж прийняти нав’язаний татарами бій тут, у своєму таборі, або ж тікати за Сиваш. Якщо навіть товариству пощастить уникнути зустрічі з ханом і воно вільно перейде через Сиваш, то Мюрад–Гірей не відстане від нього і буде переслідувати в ногайських степах. Щоб урятувати військо від розгрому, кошовий змушений буде кинути здобич, полонених, невільників і поспішно тікати. Але ж може бути ще гірше: наші не встигнуть перейти Сиваш, і хан змусить їх прийняти бій… Ні, ні, ми мусимо допомогти своїм!
— Тоді треба придумати щось таке, — покрутив розчепіреною п’ятірнею Спихальський, — щоб, прошу пана, пошити хана в дурні!
— Правильно, пане Мартине, — жваво відгукнувся на слова поляка Семен Палій. — І, здається, я придумав, як це зробити!
— Як?! — в один голос гукнули друзі.
— Ми обманимо хана. У нас є чимало татарського одягу, знамен і бунчуків…
— Отже, ми переодягнемо весь загін? Тепер я розумію! — вигукнув Роман.
— Хай не весь, — заперечив Палій. — У цьому нема потреби. Досить переодягнути три–чотири сотні і поставити їх під ординськими знаменами в голові загону…
— А якщо хан не повірить і пришле своїх гінців? — спитав Арсен.
Палій замислився. Між густими темно–русими бровами зійшлася туга зморшка. Ясними сірими очима він пильно подивився на товаришів, ніби вивіряв їх.
— Нам треба випередити хана і переконати його, що йде на допомогу йому перекопський бей.
— Тоді мені доведеться їхати до хана гінцем, — тихо промовив Звенигора.
— Що ти, брате! — вигукнув Роман. — Тебе зразу схоплять. Даремно загинеш!
— Так, Арсенові самому їхати не годиться, — погодився Палій. — Як би він не перевдягався в татарський одяг, татарина з нього не вийде… Але якщо він поїде з мурзою Ізмаїлом…
— З мурзою Ізмаїлом? — Друзі не зрозуміли Палія. — Ніби він погодиться!.. А якщо й погодиться, то тільки для того, щоб усе чисто розповісти ханові.
— Ну, це ще побачимо, — усміхнувся Палій і наказав трьом сотням козаків перевдягнутися в татарський одяг.
Перевдягання не зайняло багато часу, невдовзі всі рушили в путь. Попереду розвівалися татарські знамена та бунчуки. За спинами у козаків, що відтепер мали видавати себе за кримчаків, стриміли луки, а при боках — сагайдаки зі стрілами. Цей передовий загін маскував собою козаків, котрі їхали позаду.
Військову здобич, полонених і визволений ясир залишили під охороною у неглибокій степовій балці.
Коли на обрії забовваніли неясні обриси орди, Палій наказав зупинитися. До нього підвели мурзу Ізмаїла.
— Мурзо, я вручаю зараз у твої руки життя або смерть усіх твоїх рідних і близьких.
Підстаркуватий, кривоногий, але ще дужий мурза, видно, не зовсім уторопав, чого хоче від нього уруський отаман. Він швидко заморгав вузькими очицями і вклонився.
— Я слухаю тебе, шановний бею.
— Твоя доля теж у твоїх руках.
— Як я маю це розуміти, вельмишановний бею?
— Перед нами стоїть з військом хан Мюрад–Гірей. Бачиш?