— Бачу. Хай береже його Аллах!
— Ти поїдеш до нього.
— Я? — У мурзи забігали очиці. — Що я там маю робити?
— Ти повинен сказати, що тебе прислав перекопський бей, який іде на допомогу ханові. Спитаєш, куди йому ставати з військом, і негайно повернешся назад.
— О!
— З тобою поїде турецький ага Баяр. — Палій кивнув у бік Звенигори, який вирядився в яничарський одяг і саме накручував на голову чалму.
— О вай–вай!
— Я розумію, мурзо, для тебе велика спокуса — залишитися у хана. Але в наших руках твої діти, твої жінки, старі батьки. Весь твій рід у наших руках… Якщо з голови нашого друга впаде хоч одна волосина, ми винищимо всю твою рідню.
— О Аллах! — Мурза позеленів, кволо усміхнувся. — А якщо я відмовлюся поїхати до хана?
— Тоді ми зараз же зітнемо тобі башку! Родину твою це також не врятує.
— О, я нещасний!
— Отже, ти поїдеш, мурзо?
— Ніби у мене є інша можливість!
— От і добре. Якщо все щасливо закінчиться для нас, ти будеш вільний.
— А родина?
— Родина теж. Обіцяю тобі.
— О вай–вай, великий Аллах! О, нещасний я! — почав приказувати в розпачі мурза.
Та на нього вже ніхто не зважав. Палій обняв Звенигору, поцілував.
— Рушай, Арсене!.. Пробач, що посилаю тебе до чортів у пекло, але, сам бачиш, іншого виходу в нас немає!
Звенигора міцно потиснув руки друзям, торкнув бранця за плече.
— Гайда, мурзо! — І вони швидко помчали по сірій рівнині туди, де на обрії здіймалася над ханським військом хмара куряви.
Орда чекала наказу наступати, але Мюрад–Гірей все ще вагався. В його серці боролися два почуття: бажання помсти і страх. Бажання помсти — за розорені улуси, за тисячі полонеників, за ганьбу, яку він пережив під час втечі з Бахчисарая. Це почуття було таке сильне, що він ладен був без роздуму, наосліп кинути свої чамбули на клятого Урус–шайтана, щоб винищити його військо. При цьому він не думав, що Сірко і його воїни, як і весь народ урусів, мають ще більше право ненавидіти кримчаків і мстити їм не за один, а за сотні кривавих наскоків на Україну, геть стоптану ординськими кіньми. Сам хижак, він керувався законом хижаків — нападати на слабшого і тікати від дужчого.
Але від нерозважного сліпого нападу його стримував страх. Він боявся досвідченого козацького ватага, боявся вогнепальної зброї запорожців і особливо їхньої артилерії. Врешті, боявся ще раз протягом одного тижня випробовувати долю: а якщо фортуна відвернеться від нього? Що тоді?
Тому він невимовно зрадів, коли йому сказали, що прибули гінці від перекопського бея.
— Слава Аллаху, якраз вчасно! — вигукнув він, не приховуючи перед мурзою Ізмаїлом та Звенигорою, які вклонилися йому, своєї радості. — Скільки бей привів з собою вершників?
— П’ять тисяч, великий хане, — відповів мурза, радіючи, що розмову повів хан і доводиться відповідати тільки на запитання.
— Чому ж він сам не прибув до мене?
Мурза не знав, що відповісти, і безтямно кліпав очицями.
— Великий хане, — втрутився в розмову Звенигора, — бей не хоче необережним маневром зламати стрій ханського війська, що вже приготувалося до бою… Він чекає вашого наказу — де йому стати?
— Це добре. Бей — досвідчений воїн, — погодився хан. — Передайте йому, щоб приєднався до мого чамбула. Ми в центрі завдамо Урус–шайтанові могутнього удару, розтрощимо його найкращі курені, розколемо його військо навпіл… Та бей, здається, і сам сюди повертає, — додав Мюрад–Гірей, вдивляючись у загін Палія, що швидко наближався.
— Ні, він зупинився, великий хане, — заперечив Звенигора, боячись, що хан не відпустить їх назад.
— Так, він зупинився, — погодився хан. — Негайно передайте йому, щоб тримався мого бунчука! Ми зараз розпочинаємо! — Хан, підвівшись на стременах, махнув шаблею і крикнув: — Вперед, правовірні! Вперед, доблесні сини Магомета! Смерть гяурам!
Орда сколихнулась і важкою лавиною рушила на запорожців. Мурза Ізмаїл розширеними від жаху очима дивився на незліченні чамбули хана і думав: «О Аллах, що буде зі мною, якщо ти принесеш перемогу моїм єдиновірцям і виявиться моя зрада? Мюрад–Гірей накаже живцем зварити мене в котлі. О вай–вай!»
Він аж поривався щось сказати ханові, але страх сковував його вуста. Мюрад–Гірей помітив душевні переживання мурзи, його незвичайну блідість і розгубленість.
— Що з тобою, мурзо? Ти не захворів?
— У нього страшне лихо, великий хане, — поспішив з відповіддю Звенигора. — Уруси захопили в полон усю його родину…