Одного разу джура покликав до кошового Арсена та Палія.
— Сідайте, синки, — показав старий отаман на лаву, коли козаки переступили поріг військової канцелярії. — Маю з вами трохи побалакати…
Арсен і Семен Палій умостилися край столу на фарбованій лаві з різьбленою спинкою, вичікувально дивилися на Сірка.
Вигляд у кошового справді був поганий, землисто–сіре обличчя загострилося, як після хвороби, а з–під сорочки на плечах випирали гострі лопатки.
— Ось що, синки, — зупинився перед козаками кошовий. — Настає час, коли кожного дня можна чекати непроханих гостей. Є певні відомості, що турки розпочали відбудову Іслам–Кермена та Кизи–Кермена… Заворушилася Аккерманська орда… Оговтався після нашої прочуханки хан Мюрад–Гірей і збирає під свої знамена недобитків… Але нам невідомо, що зараз робить і замишляє на майбутнє візир Кара–Мустафа. Це наш головний ворог! Тож саме з нього ми мали б не спускати очей…
— Що ж робити, батьку? — спитав Палій.
— Треба їхати в Немирів і Кам’янець… Тільки там можна добути потрібні відомості.
— Поїду я? — спитав Арсен.
— Так, сину, поїдеш ти, — твердо сказав кошовий.
— Що ж робити мені? — Палій був трохи спантеличений.
Сірко усміхнувся доброю старечою усмішкою: останнім часом він полюбив цього розумного і відважного козака.
— Чекай, чекай, буде і тобі робота… Візьми сотні дві чи три охочих — такий собі летючий полк — і проведеш Арсена до Немирова, полковнику. Ми — тобто я, київський воєвода Шереметьєв і гетьман — повинні точно знати, коли виступить Кара–Мустафа. Арсен має добути такі відомості, а ти негайно передаси їх куди слід… Без певних вістей не повертайтеся!
— Розуміємо, батьку, — відповіли козаки.
— Але це ще не все… Щось треба робити з Юрком Хмельницьким. Брати ще і його кров на свою совість не хочу. Досить її на моїх руках… Пам’ять про Богдана не дозволяє мені віддати такий наказ. Але й миритися з тим, що той нелюд творить на Поділлі та й на всьому Правобережжі, не можна теж… Отже, потрібно зробити так, щоб йому самому стало тісно в Немирові і на всім Поділлі… Тісно разом з його союзниками — турками й татарами.
— Повстання? — сяйнув очима Палій.
— Так, повстання! І не одно… А твій полк, Семене, підтримає повстанців, буде їхньою опорою.
— Розумію.
— Але не тільки повстання… Непогано було б забити клин між Юрком і турками. Буває, що одне слово може зробити більше, ніж тисяча шабель… Це вже хай Арсен зі своїми болгарськими друзями помізкує…
— Постараюся, батьку, — відгукнувся Звенигора. — Нам усе зрозуміло.
— Ну, коли зрозуміло, то йдіть збирайтеся! Щоб завтра були в дорозі.
Сірко обняв козаків і провів їх аж на ґанок.
Київ кишів військовим людом. З Москви по Дніпру і Десні плотарі гнали будівельний ліс, човни з залізом, військом, зброєю. З Лівобережжя гетьман Самойлович прислав кілька тисяч козаків і ще більше посполитих селян для грабарських робіт.
Вдень і вночі на Печерську і Звіринці не вщухав людський гомін. Там зводилися високі земляні вали, укріплені частоколом, гармаші встановлювали на них гармати, в передпіллі козаки споруджували вовчі ями… Укріплювалося старе місто. Поділ теж обнесено палісадом.
Через Дніпро перекинуто великий наплавний міст на байдаках. Ширина мосту була така, що по ньому могло зразу їхати чотири ряди возів.
Генерал Патрік Гордон, або, як його тепер звали, Петро Іванович Гордон, який керував цим величезним будівництвом, ледве встигав побувати за день усюди, де велися роботи. І печерські ретраншементи, і міст були в центрі його турбот. Особливо міст: ось–ось мали надійти основні сили з Лівобережжя. Десятки тисяч воїнів, тисячі возів і тисячі голів худоби потрібно було швидко, без затримки переправити на правий берег. Крім того, він мав так укріпити підходи до моста, щоб вороги не змогли його зруйнувати чи спалити… Тому й гасав непосидющий генерал на високому тонконогому коні з одного кінця міста в другий, і всюди його гостре око помічало те, чого не могли або не хотіли помітити інші, а різкий голос підганяв лінтюхів.
Та, незважаючи на зайнятість, генерал знайшов годину, щоб потурбуватися про Арсенову сім’ю. Він послав у Новосілки з припасами Кузьму Рожкова, якого після чигиринської облоги тримав при собі, і той одного теплого дня повернувся до Києва не сам, а з Іваником, який узяв найдужчих коней і найбільшого воза в надії ще чим–небудь поживитися. Не заїжджаючи на генеральське по–двір’я, вони помандрували до Софії, потинялися перед пишними будинками київських вельмож, спустилися на Поділ.