Велике гамірне місто справило на Іваника сильне враження. Сяючі золотом бані церков, кам’яні будинки, просторі крамниці, де можна було купити їжу, сіль, зброю і збрую, ошатно вбрані городяни і городянки — все це викликало у нього захоплення і подив. Він тільки прицмокував, поглядаючи на блискучі сокири та лопати, сапки й гостролезі коси, на хомути та наритники з гнуздечками, що пахли свіжовичиненим ременем, бив руками по своїх порожніх кишенях.
— Ай–ай–ай, досада яка, знаєш–маєш!.. Усе тута є, крім пташиного молока. Одної дрібнички не вистачає — грошенят. Ай–ай–ай, жодного шеляга, як на те, не завалялося в кишені… Тьху!
Кузьма тихцем підсміювався, бо знав, що генерал Гордон уже наказав усе те приготувати. А крім того — і солі, і борошна, і в’яленої риби…
Радощам Іваника не було меж, коли ввечері він побачив усе те багатство.
— Хоч би осі не поламалися, — похитував головою стрілець, дивлячись, як Іваник запопадливо хапає з комори різне залізяччя і кладе на воза.
— Не поламаються! Вони в мене дубові, знаєш–маєш, — відповідав Іваник. — А поламаються — нові в дорозі витешу!
Вранці другого дня він мав виїхати додому. Але це якраз була неділя, і коли в церквах ударили дзвони до заутрені, Іваник почухав потилицю і сказав:
— А що, знаєш–маєш, бути в Києві і не заглянути в Києво–Печерську лавру?.. Кузьмо, поведи, будь другом!
Вони спустилися в Хрещатий яр, на дорогу, що вела через Угорське до лаври.
Стояв сонячний погожий ранок. У яру, серед зеленої гущавини, кувала зозуля, бриніли пташині співи. Десь угорі, в розложистому гіллі обсипаних цвітом лип, гули бджоли, а над усім цим пливли звуки дзвонів — дзень–бом, тілі–бом, дзень–бом, тілі–бом!..
Дорога випетляла нагору, до Угорського. Звідти вже виднілися золоті хрести Успенського собору, руїни оборонних стін, що з часів нападу Батия лишалися невідбудованими, Стара і Нова печерські слободи.
І тут раптом звуки дзвонів обірвалися. Натомість з валів ретраншементу залпом ударили гармати, почулися далекі крики.
— Свято яке, чи що? — спантеличився Іваник.
Кузьма зблід. Ні, заради свята з гармат не палитимуть. Та до того ж ретраншемент ще не закінчено і не всі гармати установлено… Невже напад?
Його сумніви розвіялися, коли від лаври долинули тривожні звуки сполоху. Великий дзвін забомкав часто, мов на пожежу, — бом–бом–бом! Ті звуки проникали крижаним холодом в саме серце і розросталися в ньому чорним жахом.
— Татари! — вигукнув Кузьма, вихоплюючи шаблю. — Прокляття! Тікай, Іванику!
Від Нової слободи прямо на них мчали вершники, на скаку пускаючи в бік Лаври хмару стріл. Видно, вони прорвалися через Звіринець, де будівництво валів ще тільки починалося, і, зім’явши нечисленну сторожу, затопили Печерськ. Порятунку не було.
Іваник теж вихопив шаблю.
— Тікай! Я прикрию тебе, Кузьмо, знаєш–маєш! Затримаю їх! Тікай у гущавину, на схили Дніпра! — гукнув він. — Бо то я винен, що потягнув тебе сюди… Чого обом гинути!
Кузьма і не думав тікати.
— Та тікай же, холера ясна! — вигукнув Іваник, не помічаючи, що перейняв від Спихальського його улюблену лайку.
Але тікати вже було пізно. Татари швидко наближалися. У повітрі просвистіло кілька стріл, і одна з них уп’ялася Іваникові в руку. Він недоладно змахнув високо піднятою шаблею, зойкнув і став поволі осідати на землю. На білій полотняній сорочці швидко розтікалась червона пляма.
— Зінько! — зойкнув Іваник. — Рятуй! Погибаю…
Кузьма нахилився, щоб витягти із рани стрілу, але тут прошумів аркан і обкрутився навколо його шиї, здавив, мов обценьками. Кузьма задихнувся, випустив з руки шаблю і повалився на землю поряд з Іваником.
— Прикінчити їх, батьку? — почув над собою юнацький голос.
Рожков розплющив очі. Над ним стояли два вершники: один молодий, другий — літній чоловік з густою чорною бородою.
— Не треба, Чоро, — відповів старший. — За них дадуть на невільницькому базарі що–небудь… Накажи зв’язати!
— Добре, батьку, — відповів молодий і гукнув воїнам: — Гей, люди, зв’яжіть їх і відпровадьте в наш стан!
Кілька татар довгими вузькими пасами, вирізаними з нечиненої лошачої шкури–сириці, зв’язали руки Іваникові і Рожкову. В ту ж мить замашний нагай оперіщив їх по плечах. Невільники схопилися на ноги. Тугий аркан зразу ж потягнув їх за собою…