— Я не думав про це, ясновельможний пане… Але якщо гетьман Юрій Хмельницький відсахнеться від турків і знову почне служити його мосці королеві польському…
— Юрій Хмельницький тут ні при чому, і ми не можемо розраховувати на нього…
— Пробачте, але я думав, що пан полковник прибув від гетьмана.
— Навпаки, пан полковник втік од нього, боячись позбутися голови… Юрія Хмельницького до уваги ми можемо не брати: він не має ніякої сили. До того ж це напівбожевільний, якого султан терпить тільки заради його імені…
— Я не знаю, що розповідав ясновельможному панові пан полковник, але я гадаю, що вступ коронних військ на терен України викличе опір як турків, так і Москви…
— Війська — так… Але хто ж каже посилати військо?.. Туди треба послати розумних, відважних і відданих людей, таких, приміром, як пан полковник. І хай вони збирають звідусюди козаків, хлопів, різних гультяїв, саджають їх на пустирища і служать з ними Речі Посполитій!.. Над цим треба подумати і доповісти королеві та сеймові. Ми ще повернемося до цієї розмови, панове. А зараз, я гадаю, вам потрібно одне — притулок, бо, я бачу, пані Вандзя мріє про баняк гарячої води, чисту білизну і спочинок… Панове нічого не матимуть проти, якщо деякий час поживуть сусідами під одним дахом? — звернувся Яблоновський до Спихальського і Яненченка і, не чекаючи відповіді, ніби ця справа вирішена, додав: — Тут поблизу є у мене невеличка садиба, зараз слуги відведуть вас туди… Я вважаю, що і пан Яненченко, і пан Спихальський віднині перебувають на моїй службі?..
— Так, ясновельможний пане, — в один голос відповіли Спихальський і Яненченко.
Зовсім незатишно почувався Юрій Хмельницький у своїй немирівській фортеці на Викітці. Під його ногами горіла земля. Доведені до відчаю безконечними поборами, знущанням і глумлінням, селяни і міщани навколишніх сіл і містечок тікали в ліси, збиралися в купи і нападали на татарські й турецькі загони, що розбрелися по Поділлю збирати ясак. А коли по краю прокотилася чутка, що із Запорожжя з’явився якийсь Палій з козаками і б’є турків, у Тульчині, Джурині, Тиврові та Шпикові спалахнули справжні повстання. Їх очолили Абазин, Іскра та Самусь.
З огляду на те, що в селах і містах людей залишилося мало, особливо чоловіків, повстанські загони теж були малочисельні і не могли оволодіти Немировом. Однак вони завдавали відчутних ударів турецькій адміністрації та окремим невеличким татарським загонам. Палій же одного разу навіть спробував увірватися в Немирів. І хоча йому не пощастило захопити посад, Юрій Хмельницький не на жарт перелякався. Він послав двох гінців до кам’янецького паші з проханням прислати полк яничарів або чотирьохтисячний татарський чамбул, але повстанці тих гінців перехопили і повісили на роздоріжжі, при в’їзді до Немирова. Це вкрай зіпсувало настрій гетьманові.
— Ми повинні щось робити, — заявив він на раді, куди були запрошені всі старшини — турецькі, татарські й українські. — Не можемо ж ми сидіти у фортеці… І вийти з неї, щоб пройти Поділлям, вогнем і мечем покарати розбійників, теж не можемо: вони захоплять Немирів… Єдиний вихід — пробитися комусь у Кам’янець і привести від паші сильне підкріплення…
— Двоє уже наклали головами, — обережно сказав Многогрішний, боячись, аби вибір цього разу не впав на нього.
Всі мовчали. Ще стояли перед очима спотворені обличчя повішених, яких тільки сьогодні поховали. Нікому не хотілося поділити з ними гірку долю.
— Однак їхати комусь треба, — промовив після паузи Азем–ага. — Справді, ми опинилися в скрутному становищі.
Ненко і Младен переглянулися. Кожного третього дня вони таємно зустрічалися з Арсеном Звенигорою, розповідали йому про все, що робиться в стані гетьмана. Однак істотних новин не було, бо і сам гетьман давненько вже не одержував ніяких звісток від візира та паші. Вони не раз говорили, що потрібно комусь їхати в Кам’янець, щоб там з перших уст дізнатися про наміри турецького командування.
— Дозвольте поїхати мені, — тихо сказав Ненко, потискуючи непомітно батькову руку.
— З ким? — швидко запитав Азем–ага.
— Гадаю, що самому найкраще.
Гетьман схвально кивнув головою.
— Я завжди був про цього молодого агу найвищої думки, — звернувся він до всіх. — І мені теж здається, що одному легше пробратися непоміченим, особливо вночі…