— О, вони не могли наслухатися, — весело сказала Марта, — все розпитували про індусів і про корабель, на якому ти ото сюди припливла. Але що я могла їм розказати? Я ж там не була.
Мері на хвильку задумалася.
— Знаєш, коли наступного разу будеш збиратися додому, я все докладніше тобі опишу, то будеш мати що розказувати, — пообіцяла вона. — Думаю, про подорожі верхи на слонах і верблюдах чи про полювання на тигрів вони ще не чули.
— Та ну! — вигукнула захоплено Марта. — Мої будуть просто захоплені. Це все одно що потрапити на виставку диких звірів, яку, я чула, ото недавно показували в Йоркширі.
— В Індії все не так, як у Йоркширі, — поволі промовила Мері, немовби зважуючи. — А що, Дікен і мама також розпитували про мене? — поцікавилася далі.
— Та Дікен просто їв мене очима, — жваво відповіла Марта. — А мама все час випитувала, що тобі ся подобає, що тебе цікавить. Питала, чи містер Крейвен не збирає’ся знайти тобі гувернантку чи няню. Я кажу: «Нє, наразі не збирає’ся. Взагалі місіс Медлок каже, що колись, може, і знайде, але на то може піти два чи три роки, поки він ся надумає».
— Не хочу я ніякої гувернантки, — рішуче відказала Мері.
— Мама ся переймає, що тобі треба ся вчити, що хтось мусить пильнувати за тобою. Вона каже: «Ти тільки подумай, Марто, як то — жити самій у такому великому будинку, коли в тебе нема мами. Ти вже старайся якось її розвеселити, дитино». Отак сказала мені мама, і я сказала, що буду старатися.
— Так, з тобою мені і справді веселіше, — потвердила Мері. — Я люблю, коли ти приходиш, коли щось мені розказуєш.
Тут Марта ляснула себе чолі, мовби щось згадала. Дівчина вибігла з кімнати і за мить повернулася, ховаючи щось під подолком.
— Слухай, — вимовила весело, — маю для тебе подарунок.
— Подарунок?! — вражено вигукнула міс Мері. — Для мене? У вас же самих їсти нічого!
— Через пустище проїжджав міняйло, — пояснила Марта, — і зупинився просто перед нашими дверима. У нього там були казанки, пательні — от, всякий дріб’язок. Мама визирнула, але не мала грошей, аби щось купити. А наша Лізабет Елен каже: «Мамо, в нього є скакалки зі смугастими ручками». І мама відразу до нього: «Гей, зачекайте, містере! По чім вони?» — «По два пенси», — відказує той. І мама витягнула з кишені два пенси і купила, а мені каже: «Марто, дитино, ти пенс до пенса складаєш і приносиш додому, бо знаєш, що ту’ на рахунку кожне пенні. Але най дівчинка має чим бавитися. На, візьми і занеси їй».
І Марта врочисто вихопила з-під подолка дарунок. Лишень Мері Ленокс ніколи в житті не бачила скакалки, тому зараз тільки спантеличено розглядала цю незрозумілу річ.
— А для чого вона? — поспитала здивовано.
— Як то для чого?! — вигукнула Марта. — То слонів, різних там тигрів і верблюдів ти бачила, а скакалки нє? Ото чудасія. Дивися!
Марта розправила скакалку, стала посеред кімнати і давай скакати. Мері заворожено спостерігала. Старі портрети на стінах, здавалося, також не могли зійти з дива, що це тут діється. Але Марта їх навіть не помічала — вона стрибала і рахувала і зупинилася лише коли долічила до ста.
— Колись… колись я могла і більше, — випалила задихано. — У дванадцять років я була легша, та й гасала цілий день, то могла хоч до п’ятсот.
Мері захоплено підвелася з крісла.
— Слухай, мама твоя — найліпша в світі! Ото штука! — радісно вимовила вона. — Тільки не знаю, чи так зможу. Як думаєш?
— А ти спробуй, чого тут думати, — заохотила Марта, простягаючи скакалку. — На початку сто разів напевно не вийде, але поволі, поволі — то і більше здужаєш. Мама так і казала: «Як погасає цілий день зі скакалкою, то і сила появи’ся. А то звідки їй взятися?»
Сили у міс Мері і справді не було багато: ледве почавши, вже мусила зупинитися на перепочинок. Але дівчинці так сподобалося, що вона стрибала ще і ще.
— Егей, вдягайся і біжи надвір, — мовила Марта. — Там собі і поскачеш. Іди, іди. Мама каже: свіже повітря — то найліпше для дитини. Навіть коли трохи мжичить — все одно можна собі поскакати. Тілько вбратися добре.
Мері вдягла пальтечко, капелюшок і вже рушила до дверей, але тут зупинилася.
— Марто, ти віддала свої гроші, своїх два пенси. Дякую, — зворушено вимовила вона. Для дівчинки, котра ніколи не помічала того, що для неї роблять слуги, це був неабиякий крок уперед. — Справді, дякую, — повторила і трохи зніяковіло подала Марті руку.