— Ну, ти вже зовсім як малинівка, — якось вранці сказав він дівчинці, коли підняв голову від роботи і побачив її побіч. — Ніколи не знати, коли ся появиш і звідки ото вискочиш.
— Малинівка тепер дружить зі мною, — з гордощами повідомила Мері.
— Знаю-знаю, вона пташка товариська, — відказав Бен Везерстаф, — їй їсти не дай, а дай з друзями побалакати. А то ще з новими. Любить вона себе показати, любить. Як розпустить хвоста, як ся запишає — чиста тобі пава.
Бен дуже рідко так розбалакувався. Бувало, навіть не відповідав, коли Мері щось запитувала, тільки буркав собі під ніс.
— Ти вже скілько тута? — спитав він далі.
— Та десь місяць, — відповіла дівчинка.
— Виджу, ти часу не марнувала, — добродушно прогудів він. — Поправилася троха, та й личко ся зарум’яніло. Вилюдніла! А як ото прийшла була перший день на город, як стала коло мене, то я собі подумав: «А що то за кислиця така, на милість Божу?!»
Мері ці слова зовсім не зачепили: її-бо ніколи особливо не цікавило, як вона виглядає.
— Знаю, що погладшала, — усміхнулася вона. — По панчохах бачу: вони вже не спадають, як раніше. Ой, диви, малинівка!
Пташка сьогодні була просто чарівна. Вона то граційно пурхала, то кокетливо нахиляла голівку, пускаючи лукаві бісики своїми оченятами-намистинками, то випинала оксамитові груденята, розпускала хвоста і тріпала крильми. Здається, вона понад усе хотіла сподобатися старому Бенові Везерстафу. Але Бен напустив на себе байдужість.
— Ага, оно ти, не забарилася! — вдавано ображено проказав він. — То пропала на два тижні, а то прилетіла, згадала старого. А запишалася як, пір’я розпушила! Що, певно, вже ся знайшов якийсь молодець та впадає за тобою? Певно, де ж тобі тепер до Бена.
Але малинівка не відступала. Вона пурхнула на кущ смородини і защебетала, дивлячись просто на старого.
— Підлещуєшся, хочеш мене підкупити. Так-так, гадаєш, ніхто перед тобою не встоїть, — пробуркотів Бен, наморщивши лоба. Однак було видно, що робить він це навмисне.
Тут малинівка злетіла з куща — і сіла на заступ, що його Бен Везерстаф тримав перед собою. Старий не витримав: обличчя його поволі злагідніло, погляд потеплів. Він боявся навіть глибше дихнути, аби не сполохати пташину.
— Ну добре-добре! — ніжно прошепотів він, дивлячись на пташку. — Знаєш, чим мене взяти, небого, ой, як знаєш! І де ти така ся взяла?
Малинівка ще трохи посиділа, задоволена, що вдалося помиритися з Беном, а потім стріпнула крильцями і полетіла. Старий якусь мить стояв мов зачарований, не зводячи очей із заступа, далі стрепенувся і взявся копати.
Мері знову з ним заговорила.
— У вас є свій сад? — спитала вона.
— Нє. Я сам-один, не маю ні землі, ні хати, живу разом з Мартіном у сторожці.
— А якби мали, що би там садили? — спитала Мері.
— Капусту, картоплю і цибулю, — відказав старий.
— А з квітів? — допитувалася Мері.
— Тюльпани і гіяцинти… вони так мило пахнуть… і троянди.
Обличчя Мері просвітліло.
— Ви любите троянди? — спитала з надією.
Бен Везерстаф вирвав з коренем лободу, а тоді відповів:
— Люблю, ая’. Як їх не любити? Я садив їх для одної молодої пані. Вона не могла без них жити. Любила їх як дітей… чи пташок. Я сам бачив, як вона гладила їх, цілувала…
Чоловік висмикнув ще один бур’ян і нахмурився.
— То було давно. Вже десять літ минуло.
— А де тепер та пані? — спитала Мері, ніби їй нічого про це не було відомо.
— В раю, — сумно відповів він, із силою загнавши заступ у землю. — Так каже наш пастор.
— А що сталося з трояндами? — схвильовано допитувалася Мері.
— Їх покинули.
Мері ступила крок, а тоді набралася відваги поставити питання, яке її найбільше цікавило:
— А зараз, зараз вони живі? Чи могли вони вижити, коли їх покинули?
— Так, покинули… але вона їх так любила… і я не х’тів, аби вони згинули, то час до часу ходив туди і троха обрізав, підживляв… Багато здичіло, але земля там добра, то деякі кущі вижили, — неохоче признався Бен Везерстаф.
— А як знати, живі вони чи ні, якщо на них нема листя? — невгавала Мері.
— Зачекай, аж весна за них ся возьме… аж соненько пригріє — і тоді зобачиш.