— Але як? Як? — палко вигукнула Мері, вже й забувши про обережність.
— Обдивися добре гілки. Як знайдеш такі бурі ґульки, то значить, що кущ живий. А потім тілько дощ, і сонце — і сама все зобачиш, небого.
Тут він зупинився, ніби спам’ятавшись.
— А з якого дива ти все ото випитуєш? Га? — спитав він, пильно дивлячись на неї.
Мері зашарілася.
— Та я… я ото бавлюся, ніби… ніби я садівник, як ви… ніби в мене є сад, — пробурмотіла вона. — У мене також тут нема нічого… і нікого. Ото і бавлюся.
— Ну добре, — уже м’якше вимовив Бен Везерстаф, — твоя правда. Нема тобі куди приткнутися, — додав співчутливо.
Мері сама ніколи не відчувала жалощів до себе, бо й так не мала кому пожалітися. Коли їй щось не подобалося, то вона хіба сердилася або прибирала зверхнього вигляду. Але після отих слів старого їй зробилося якось тепліше на серці. Взагалі, увесь світ довкола неї змінювався, ставав більш приязним чи що. І тепер у неї був сад… Її найбільша радість.
Дівчинка ще трохи поговорила з Беном Везерстафом, розпитувала про дерева, про квіти. І старий терпляче їй усе пояснював.
— А зараз ви ходите до троянд? — спитала вона.
— Нє, в тім році ще не був. Ревматизм мене скрутив, — насупився Бен, а тоді раптом напустився на дівчинку. — Слухай, а чи не забагато всього ти хочеш знати?! Замала ще! Бери скакалку і йди бався. Чого ото туркотіти мені над вухом?
Мері зрозуміла, що сьогодні більше нічого довідатися не вдасться. Вона розправила скакалку і повільно рушила по стежині. Хоча Бен уже не вперше так неґречно обривав розмову, дівчинці однак подобався цей старий буркотун. Їй завжди було цікаво з ним побалакати. Мері аніскільки не сумнівалася: про квіти йому відомо геть усе на світі… а особливо про троянди.
Дівчинка стрибала уздовж живої огорожі, що оточувала потаємний сад. В кінці доріжки були невеличкі ворота, які провадили у парк. Вона давно хотіла перевірити, чи нема у цьому закутку диких кроликів.
Мері дострибала до воріт, а тоді зупинилася і прислухалася. Зісередини долинав якийсь тихий свист. Що ж, тим більше треба туди зазирнути. Дівчинка прочинила ворота, увійшла досередини — і завмерла.
Під деревом, спершись об стовбур, сидів рудий хлопчина десь її віку і грав на дерев’яній дудці. Одяг на ньому був чистий, хоча й полатаний. Хлопець повернувся до неї і Мері побачила його веселе червонощоке обличчя із кирпатим носом, а ще — небесно-сині очі. Просто над ним на дереві сиділа білка, яка не зводила з на нього оченят, з куща виглядала довга шия фазана, а побіч сиділи два кролики, які сторожко нюшкували повітря. Мері одразу збагнула, що зібралося це товариство лише для того, аби послухати його дудку.
Хлопчина підняв руку і тихо проказав:
— Не рухайся, бо злякаєш їх.
Мері застигла. Хлопець поволі підвівся. Звірята ще якусь мить чекали, а тоді білка пірнула поміж гілок, фазан сховався у кущі, а кролики пострибали собі геть.
— Я — Дікен, — сказав хлопець. — А ти, певно, міс Мері.
У глибині душі Мері знала це від першої миті, коли його уздріла. Хто ж іще здатен причарувати дудкою кроликів і фазанів, подібно як індуси причаровують змій?
Дікен широко посміхнувся.
— Бачиш, я піднімався так повільно, аби їх не сполохати. Зробиш різкий рух — і вони ся розбіжать. Тре’ пам’ятати. І говорити тре’ тихо, — пояснював він.
Він говорив з нею так, ніби вони вже роками зналися, а не щойно ото зустрілися. Мері спершу трішки розгубилася, але швидко подолала свою ніяковість.
— То ти отримав листа від Марти? — радісно спитала вона.
Він хитнув своєю рудою кучмою.
— Ая’, тому і прийшов.
Хлопець нахилився, аби підняти торбинку, що лежала поруч.
— Ту’ маєш все, чого ти просила. Ото заступ, ото граблі, ото вила і мотика. І ще маленька лопатка. А ту’ насіння. Коли я купував, то господиня у крамниці докинула ще по пакетику маків і дельфіній.
— Покажи, покажи! — нетерпляче вигукнула Мері. — Давай сядемо на оту колоду і все по черзі розглянемо, — запропонувала вона.
Вони сіли. Мері завважила, що від Дікена пахло вереском і ще якимись травами. Немовби повіяв вітер з пустища. Хлопець витягнув з кишені пальтечка маленьку паперову торбинку, розв’язав її і став викладати маленькі пакетики. На кожному була намальована квітка, яка мала з цього насіння вирости.
— Ту’ найбільше резеди і маків, — сказав він. — Резеда так мило пахне, і росте де хоч’. І маки так само. Ото кинеш насіння в землю, тілько свиснеш — і вони вже цвітуть.