Тут з великого куща побіч них залунало щебетання. Дікен прислухався.
— О, та то малинівка! — з радістю вимовив. — І вона до нас співає, кличе нас, — ствердив він.
Мері знала це, але вирішила перепитати.
— Вона справді нас кличе? — глянула на хлопця.
— Ая’, — поважно відповів Дікен, — то ж чути. Вона кличе когось, з ким вже ся знає. Ніби каже: «Так-так, я ту’, подивися». Он вона, запишалася на кущі.
— То правда. Віднедавна вона і зі мною водиться, а з Беном Везерстафом дружить вже давно, — призналася Мері.
— Ая’, пташка знає тебе. І любить. Прийняла тебе за свою. Чекай-чекай, зара’ вона все мені про тебе розкаже, — посміхнувся Дікен.
Він повільно підвівся й обережно наблизився до куща, а тоді сам став наслідувати пташине щебетання. Малинівка якусь мить прислухалася, а тоді й сама защебетала, немовби відповідаючи на питання.
— Ая’, вона твій друг, — хитнув головою Дікен.
— Справді? — захоплено вигукнула Мері. Їй-бо так хотілося у цьому впевнитися. — Кажеш, вона мене любить?
— Якби вона тебе не мала за свою, то нізащо не підлетіла б так близько, — розтлумачив Дікен. — Птахи рідко коли підпускають до себе людей. А малинівка дуже горда пташка, ти собі не думай. Диви, диви, знов щебече до тебе. Питає: «А як ся має старий Бен? Не бачила його нині?».
Пташка і справді пурхала поблизу Мері, підходила бочком, дзвінко щебетала, нахиляючи голівку то в один, то в другий бік.
— А ти все розумієш, що говорять пташки? — спитала Мері.
Дікен усміхнувся від вуха до вуха і почухав свою РУДУ чуприну.
— Та розумію, ая’, — відповів він. — Я ся народив на пустищі і від малого з ними ся воджу. Бачив, як вони ся вилуплюють з яйця, як ся вбивають в пір’я, як ся вчать літати. Часом мені самому ся здавало, що я птах. То так є: як довго з кимсь ся знаєш, то стаєш до нього подібний. Мені не раз ся здає, що я пташка, або лис, або заєць, або білка, або якийсь жук, як довго на них дивлюся.
Він засміявся, тоді знову сів на колоду і став показувати дівчинці квіткове насіння. Хлопець описував, на що подібний їхній цвіт, пояснював, де ліпше висаджувати, як доглядати, як підживлювати, скільки поливати.
— Слухай, я тобі поможу. Де будеш їх сіяти? В якім саду? — несподівано мовив він, глянувши на неї. — Показуй!
Мері розгубилася. Вона обхопила руками коліна і не знала що сказати. Цього вона аж ніяк не передбачила.
— Ну то де має бути той квітник? — ще раз спитав Дікен.
Дівчинку кидало в холод, то жар. Дікен це помітив і сам розгубився.
— Егей, то вони дали тобі який клаптик землі чи нє? — спитав він. — Та скажи вже!
Дівчинка хруснула пальцями і підняла на нього очі.
— Річ у тім, що я зовсім тебе не знаю, — повільно проказала вона. — Взагалі, не знаю, чи хлопці вміють тримати язика за зубами. Якби я тобі довірила одну таємницю… ти б її зберіг? Бо якщо хтось довідається… навіть не хочу про це думати… просто не знаю, що зі мною тоді буде! — палко завершила вона.
Дікен ще більше розгубився. Тоді провів рукою по голові і спробував зібратися з думками.
— Знаєш, якби я ото розбазікував все, що знаю про лисячі нори і про пташині гнізда, то не знаю, чи на цілім пустищі щось би ся втримало. Деяким хлопчиськам тільки скажи — відразу йдуть шкоду робити. От і подумай, чи вмію я мовчати, — спокійно мовив він.
Почувши це, Мері мимовільно схопила Дікена за рукав.
— Слухай, я вкрала той сад, — випалила. — Він не мій. Він нічий. Всі його покинули, ніхто не доглядає, навіть ніхто не заходить. Може, там усе вже погинуло, не знаю.
Дівчинка страшенно хвилювалася.
— Але ніхто, ніхто не може його в мене забрати! Нікому не віддам! Крім мене, ніхто його не доглядає. Як вони могли так з ним вчинити? Як могли чекати, поки він загине? Замкнули і покинули напризволяще, — вимовила обурено, а тоді затулила руками лице і вибухнула плачем.
Небесно-сині Дікенові очі зробилися зовсім круглі.
— О-ох! — вирвалося у нього. Він співчутливо потиснув руку Мері.
— У мене тут нікого нема. Я геть сама, — крізь сльози вимовила дівчинка. — І от, знайшла цей сад. Вони не можуть його в мене відібрати. Там живе малинівка. Її ж звідтам не виганяють — живе собі. І мене не можуть.
— То де ж він? — тихо спитав Дікен.
Мері витерла сльози і рвучко підвелася з колоди.
— Ходім, зараз покажу, — рішуче сказала вона.
Дівчинка вивела його на доріжку попід стіною, порослою плющем. Дікен був дуже серйозний і зосереджений: хлопець розумів, яку велику таємницю довіряє йому Мері. Він ступав майже нечутно, так, ніби наближався до лисячої нори чи пташиного гнізда. Та ось Мері з доріжки повернула до стіни, зупинилася перед нею і підняла плющ. Очі Дікена широко розкрилися: під плющем ховалася хвіртка. Мері сягнула до кишені по ключ, відімкнула замок — і хвіртка повільно відчинилася. Діти увійшли досередини.