— Ось він, мій потаємний сад, — з гордощами промовила вона, обводячи все рукою. — Я хочу, щоб він ожив. Більше нікому про нього дбати.
Дікен захоплено роззирнувся довкруж.
— О-ох! — прошепотів. — Ту’ як в казці.
Розділ 11
Потаємне гніздо
Якийсь час Дікен стояв мов зачарований. Потім ступив крок і поволі пішов уперед, жадібно вбираючи очима все, що відкривалося по обидва боки стежки: дерева, обплутані пагонами різних в’юнких рослин, альтанки із хвойними деревами, високі насипи для квітників.
— Ніколи не думав, що зобачу це місце, — нарешті вимовив пошепки.
— Ти знав?! — вигукнула Мері.
Хлопець зробив їй знак.
— Тре’ говорити тихо, — сказав він, — інакше нас почують.
— Ох, я забула! — злякано вимовила Мері, закривши рукою рот. — То ти знав про цей сад? — знову спитала вона, опанувавши себе.
Дікен кивнув.
— Марта говорила мені, що в тім маєтку десь є покинутий сад і нікому не вільно туди увійти, — відповів він. — Ото ми собі і гадали, як він виглядає.
Хлопець зупинився, придивився до сплетіння гілок побіч себе і задоволено посміхнувся.
— О, най тілько завесніє і ту’ ся появлять гнізда, — сказав він. — В цілій Англії годі знайти безпечніше місце для птахів, ніж ту’. Ніхто про нього не знає, ніхто ту’ не ходить. Що може бути ліпше для птахів? Цікаво, чому пташки з пустища сюди ся не перенесли? Ту’ їх би ніхто не потурбував.
Мері знову вхопила його за руку, навіть цього не помітивши.
— А троянди будуть? — прошепотіла вона. — Вони живі? Ти можеш подивитися?
— Ая’, можу, — кивнув головою Дікен.
Він підступив до найближчого дерева, вкритого лишайником і плющем, і витягнув складаного ножика.
— Тре’ пообтинати сухе галуззя, — пояснив він. — О, диви: ті гілки сухі, а ота — молода. Певно, торік виросла. Бачиш, кора на ній пружна і ледь-ледь зеленкувата, не така, як на сухих.
Мері благоговійно торкнула гілочку.
— Оця? — спитала. — Оця жива? Справді?
Дікен усміхнувся.
— Так, вона жиє, як ми, — мовив він.
Мері знала від Марти: «жиє» означає «живе».
— Як гарно, як гарно! Вона жива! — пошепки вигукнула дівчинка. — Хочу, аби всі вони ожили. Ходім, оглянем тут усе, то й покажеш мені, скільки є живих.
Вона аж засапалася — так хвилювалася. Дікен теж був схвильований. Вони переходили від дерева до дерева, від куща до куща. Дікен обрізав сухі гілки і показував їй живі. Дівчинка була на сьомому небі від щастя. Тепер вони обстежували троянди.
— Слабші кущики, звісно, погинули, — говорив він, — а ті, котрі сильніші, то он як розбуялися. Тре’ пообтинати їх, аби молоденькі гілки мали місце. Диви’ сюди! — хлопець нагнув грубу гілку, яка здавалася сухою. — Виглядає як суха, але чекай, зара’ зроблю надріз внизу, то зобачим.
Дікен став навколішки і надрізав гілку над самою землею.
— Ну от! — тріумфально вигукнув він. — Я ж казав. Подиви’.
Мері теж опустилася на коліна, намагаючись зрозуміти, що побачив Дікен.
— Як кора на надрізі зелена і появляє’ся сік, о, бачиш, то воно жиє, — пояснив він, показуючи їй краплину. — Котре галуззя вже всохло, то воно і всередині сухе, тому легко ся ламає. А ту’ коріння моцне, кущ жиє. Як ще обкопаєм довкола, то вліті будем мати море троянд, — впевнено мовив він, показавши очима на гіляччя над собою.
Діти невтомно працювали, поволі посуваючись по саду. За якихось пів години вже й Мері вміла відрізняти живі гілки від сухих. У цій роботі їм дуже придалися заступ, мотика і вила. Дікен показав дівчинці, що вилами зручно обкопувати коріння, аби рослини мали чим дихати.
Коли вони взялися до найбільшого трояндового куща, хлопець раптом нахилився, зацікавлено щось розглядаючи. Тоді обернувся до Мері і захоплено показав на оброблений клаптик з тендітними паростками.
— Слухай, а то чия робота? — здивовано спитав він. — Хто то зробив?
— Я, — з гордощами відповіла дівчинка.
— Оце так! А Марта писала, що ти нічо’ не вмієш і на землі ніколи не працювала, — вигукнув він.
— То правда, — хитнула головою. — Але коли знайшла ті паростки, то подумала, що їм нема як рости, бо скрізь торішня трава. Тому я звільнила для них місце. Навіть не знаю, які це квіти.
Дікен підійшов і опустився на коліна перед паростками, сяючи посмішкою.