Дікен засміявся.
— Ох, та годі тобі вже, — вимовив хлопець, розрубавши заступом чорну скибу. Мері помітила, як він вбирає ніздрями цей запах. — Ну чого вже ся хмурити? Що було, то минуло. Коли ту’ все зацвіте, коли пташки заспівають з кожного куща, ти що, будеш ото ходити і згадувати, як тебе дражнили в Індії?!
Вислухавши це, Мері перестала супитися і нахилилася, щоб висіяти насіння.
— Дікене, ти такий милий, — мовила вона. — Мушу сказати, що ти став п’ятою людиною, до якої я маю симпатію. Якби колись мені сказали, що у мене буде аж п’ятеро друзів, то я б і не повірила.
Дікен сів навпочіпки, як це робила Марта, коли чистила решітку.
— П’ятеро? — перепитав він. — І хто ж решта четверо?
— Твоя мати, Марта, тоді малинівка і Бен Везерстаф, — Мері по черзі загинала пальці.
Почувши це, Дікен засміявся, але тут-таки закрив рот рукою, бо мусив зберігати тишу.
— Певно, я тобі видався дивним, але ось що я тобі скажу: дивнішої дівчинки від тебе я ще в житті не бачив, — сказав він врешті.
Тоді Мері вирішила поставити йому одне питання — хоча зроду нікого про таке не питала. Мало того, дівчинка спробувала сказати це по-йоркширському:
— Слухай Дікене, а я тобі ся подобаю? Ти хочеш зі мною дружити?
— Ну звичайно! Як ти могла ся сумнівати? — щиро вигукнув хлопець. — Якби ти була погана, то малинівка тебе б і близько не підпустила, то я тобі кажу!
— Що ж, тепер у мене є друзі. Як гарно! — втішено вимовила Мері.
І вони ще веселіше взялися до роботи. Діти так захопилися, що забули про час. Мері аж здригнулася від несподіванки, коли великий годинник у маєтку вибив полудень. Їй було шкода кидати роботу.
— Мушу йти. Марта чекатиме, — із жалем проказала вона. — Ти також підеш обідати, правда?
Дікен усміхнувся від вуха до вуха.
— Мій обід ходить зі мною, — сказав він. — Мама завжди щось впхне мені в кишеню.
Дікен підняв зі землі своє пальтечко і витягнув з кишені пакуночок, зав’язаний чистенькою носовою хустинкою, і дістав звідтам два товстих шматки хліба, розділених тоненьким шматочком сала.
— Переважно беру один хліб, — сказав він, — але нині мама ще дала кавальчик бекона. Смакота!
Мері подумала, що як на обід це дещо незвично, але хлопець з таким смаком відкусив шмат, що вона цього не сказала.
— Ну добре, біжи, — сказав хлопець, всівшись під деревом. — Я ще троха попрацюю сам, а тоді піду додому. А шкірку з бекона лишу малинівці: птахи страх як таке люблять, — додав він.
Мері ніяк не могла його покинути. Дівчинка вже повільно рушила до хвіртки, проте з половини дороги повернула назад.
— Ти… ти ж нікому не розкажеш про сад, правда? — схвильовано спитала вона хлопця.
Дікен аж закашлявся від несподіванки, бо саме відкусив добрячий кусень хліба і мав повний рот. Тоді проковтнув і щиро посміхнувся.
— Егей, подумай сама: коли якась пташка підпускає мене до свого гнізда, то хіба я можу її зрадити? І про сад також можеш бути певна, чуєш? Це ж як потаємне гніздо!
У Мері відлягло від серця.
Розділ 12
«Чи можна мені клаптик землі?»
Мері так бігла, що геть задихалася. Волосся прилипло до спітнілого лоба, а щоки палали. Марта уже чекала з обідом.
— Десь ти ся загаяла, — добродушно промовила вона. — І де то тебе носило?
— Я… я бачила Дікена! — випалила Мері.
— Ага, тепер розумію, — втішилася Марта. — Я знала, що він ся вибирав. Ну і як, сподобався тобі наш Дікен?
— Та він… та він найліпший! — впевнено заявила Мері.
Марту це приємно вразило.
— Так-так, він хлопець надійний, певний, ту’ такого ще пошукати тре’, — задоволено мовила вона, — але, знаєш, ми й самі нераз троха собі з нього жартуєм, особливо з його носа: ото вже кирпатий вдався!
— Подумаєш, ніс трішки задертий. Нічого страшного! — заперечила Мері.
— А як з чогось ся дивує, то очі ся роблять такі круглі, як в кота чи зайця, — вела далі Марта.
— Неправда, у Дікена гарні очі, такі, як небо над пустищем, от, — завзято відповіла Мері.
Марта розплилася у задоволеній посмішці.
— Так, так, мама все каже: «Ти, сину, так за пташками ся задивляєш, що трошки неба впало тобі в очі. Оно які сині!» Ну а коли сміє’ся, то хіба губи в нього ся не розтягують від вуха до вуха? — глянула вона на Мері.
— Що ти таке кажеш? — мало не образилася та. Здається, Мартині зауваги повернули дівчинці колишню впертість. Тільки тепер вона захищала друга. — Коли Дікен сміється, то хоч яка б ти була сердита чи невдоволена — і сама з ним зарегочеш. То я тобі кажу, — повторила вона Дікенову фразу.