Тепер Колін розповідав про себе.
— Знаєш, вони всі мене слухаються. Це їхній обов’язок. Мені потрібен спокій, бо коли гніваюся — мені гіршає. Зрештою, ніхто і так не сподівається, що я житиму довго, — сказав він якось байдуже.
З того, що він сказав, було очевидно: хлопець призвичаївся до думки, що його життя згасає.
Коли знову заговорила Мері, він слухав, заплющивши очі. Раз Мері навіть здалося, що він заснув. Проте як тільки вона зупинилася, він поставив їй нове питання і дівчинка розповідала далі.
— Скільки тобі років? — спитав він урешті.
— Десять. Так само як тобі, — відповіла Мері, забувшись на хвильку.
— А звідки ти знаєш, скільки мені років? — здивувався він.
— Це дуже просто: сад було замкнено десять років тому, коли ти народився. Отже, тобі десять, — пояснювала Мері.
Колін піднявся на ліктях і прикипів до неї поглядом.
— Який сад замкнено? Хто таке зробив? Навіщо? — запально вигукнув він.
— Містер Крейвен. Замкнув хвіртку, бо зненавидів цей сад, — обережно вимовила Мері.
— Що це за сад? І де ключ? — нетерпеливився Колін.
— Той сад дуже любила твоя мама… А ключ… Жодна жива душа не знає, де він його закопав. Десять років ніхто туди не ступав ногою, — затинаючись відповіла Мері.
Та вже було надто пізно. Тепер Колін не міг думати про щось інше — історія зачиненого саду захопила його не менше, ніж її саму, коли вперше про неї почула. Хлопець засипав її питаннями. Де той сад? Чи вона намагалася знайти хвіртку? Чи розпитувала садівників?
— Нічого вони не скажуть, — відповіла Мері, гарячково намагаючись знайти якийсь вихід. — Гадаю, їм суворо наказали мовчати.
— Я їх змушу, — рішуче заявив Колін.
— Ти? — злякано вимовила Мері. Тепер вона справді боялася. Хтозна що може трапитися, якщо Колін ото візьметься всіх розпитувати.
— Всі мають мене слухати, я ж уже казав тобі, — вів він далі. — Якщо я виросту, то стану господарем маєтку, і вони про це знають. Тому коли я їх спитаю, вони мусять мені сказати.
Мері і сама частенько бувала затятою і впертою, а зараз дивилася на Коліна і бачила: цей слабовитий примхливий хлопчина, який так байдуже говорить про те, що його скоро не буде, все одно гадає собі, що йому належить цілий світ. Як дивно!
— Чому ти думаєш, що тобі залишилося недовго жити? — спитала дівчинка, аби дати вихід своїм думкам, але найбільше сподіваючись відвернути його увагу на іншу тему.
— Бо всі так кажуть, — відповів він так само байдуже. — Відколи себе пам’ятаю, завжди вони про це перешіптуються. Спочатку думали, ніби я ще малий і не розумію їх, а зараз стишують голоси і думають, що їх не чути. Але я все чудово чую. Навіть мій лікар був би тому радий. Мене лікує татів двоюрідний брат. Він доволі бідний, і коли мене не буде, то по смерті батька весь Мізелтвейт перейде йому. Думаю, він не хоче, щоб я довго жив.
— А ти сам хочеш жити? — поставила йому питання Мері.
— Не дуже, — відповів він стомлено. — Але вмирати також не хочу. Коли мені гіршає, то я думаю про це. Тоді не витримую — і плачу.
— Так, я тричі чула, тільки не знала, хто плаче, — сказала Мері. — Тобі було страшно? — спитала вона, дивлячись йому в очі.
— Так, — знехотя визнав він. — Слухай, досить про це. Давай повернемося до саду. Тобі ж хочеться його побачити, правда? — врешті сказав він.
— Звісно, хочеться, — тихо вимовила Мері.
— І мені теж, — не відступав хлопець. — Мені ніколи нічого не хотілося, але цей сад я мушу побачити. Хочу, щоб викопали ключ. Хочу, щоб відімкнули хвіртку. Тоді накажу їм, аби завезли мене туди на візку — ото і буде нагода подихати свіжим повітрям. Вони мусять відчинити ту хвіртку — і край.
Колін так захопився, що аж засапався. Очі хлопця збуджено палали: здавалося, він уже бачив перед собою той сад.
— Так-так, вони мене послухають, — сказав він. — Вони відчинять хвіртку — і тоді ми з тобою зможемо туди ходити, коли нам заманеться.
Мері напружено сплела перед собою руки. Треба негайно щось зробити, бо інакше все пропаде… і не бачити їй більше ні саду, ні Дікена.
— Hi-ні-ні, не роби цього! — відчайдушно скрикнула вона.
Колін спантеличено подивився на неї.
— Чому? — вигукнув він. — Ти ж сама казала, що хочеш побачити той сад.
— Хочу… звісно, хочу, — схлипнула дівчинка, — але… але якщо ти скажеш слугам… якщо змусиш їх відкрити хвіртку… то це вже ніколи не буде потаємний сад. Усе пропаде!